Завантажити

упокорена за ніч далина, озивається молодечим клекотом єство людське.
— Що, Богданку, — пізнає синові помисли князь, — не розучився триматися в сідлі? Міг би погнати Сірого на всю кінську пору і не впасти під копита?
— Міг би, отче, — осміхнувся отрок і весело сяйнув очима. — Навіть хотів би погнати так. Завважте, який дзвінкий аер, як уторована для бігу-лету путь!
— Буде ще їх, — вдоволено торкнувся синового плеча, — і бажань, і нагод, і торованої та неторованої путі. Обвикни спершу, віднови дядькову науку, а тоді вже й поскачеш. Я дозволю. Це мати твоя боїться за тебе, я не боюсь.
— Не пускали на полюддя?
— Ба ні, на полюддя пустила. До дядька не хоче пускати. Хотів би почути, що скажеш ти? Чи думаєш повертатися до ратної науки?
— А що тут думати? Я дужий нині, а іншої науки, окрім ратної, для мужів нема.
Князь збадьорився, сяяв, як і син, по-молодечому веселими очима.
— Ну, то вважай, що ти повернувсь уже до неї. Либонь, догадуєшся, чому узяв тебе з собою на полюддя?
— Таж сказали: повертаєте до ратної науки.
— Не зовсім так, сину. Хочу, аби переймав іншу. науку: бути державцем на Тивері. Це, щоб знав, теж княжа і не менш важлива, аніж ратна, наука. Приглядайся, з ким і як вестиме бесіду князь-вітець, що і яким робом вимагатиме від общини, а що — від теремкових. Рано чи пізно, а настане той день, коли сядеш замість мене на столі. Мусиш зараз уже знати, як правити людом.
— Ніби це так складно: піти і взяти, що належить.
— Коли б же було так: прийшов і взяв.
— А як буде?
Князь сміється з його дитинності.
— Кажу ж, затим і взяв тебе, щоб бачив. В одному можеш бути певен: за кожним разом буде по-своєму. Тямиш, що маю на оці?
— Чом не тямити? З десяти бачених правежів легше буде вибрати свій, аніж тоді, коли не бачив би жодного.
— О! Правдиво кажеш, а ще правдивіше мислиш. Оце, щоб знав, і є найдостовірніша суть цієї науки.
Першою общиною, з котрої мали взяти данину, була Приславська, по імені городища Прислави, що лежало в підгір'ї, оперезане з долів неширокою, зате чистою й прозорою через чистоту вод своїх річкою. Угледіли його тоді вже, як виїхали з діброви й опинилися перед доволі-таки широкою галявиною, що спускалася в діл. Мужі заговорили навперебій, одні тільки показували в той бік пугами, інші милувалися уголос городищем: таке воно мальовничо вигаптуване було під сонцем.
Милувався Приславою й Богданко, кидав то в один, то в другий кінець позирки князь.
— Щось бачиш, сину? — поцікавився зрештою.
— А так, городище бачу, і вельми велике.
— Ото і все?
— А що ж іще мав би бачити?
— Погано дивишся, коли не бачиш. Отам, між дерев, — показав канчуком, — скаче вершник. Видиш?
— Виджу. То й що?
Чого він, по-твоєму, скаче між дерев, а не галявиною, не по торованій путі?
Отрок знизує плечем.
— То посланець від лісових осель. Нагледів нас і хоче попередити старосту приславського, всіх поселян, аби знали: до них їде князь і їде не на гостину — правеж правити, тож мають бути пильні і обачні.
— Отак?
— Отак, сину. А ота стезя, що пішла в діброву, щось тобі каже?
— Мабуть, до осель пішла.
— Правда твоя, до осель. Приславське городище — людне городище, як і вся приславська верв. Є його, люду, за загорожею, є й поза загорожею.
Що поселяни живуть і за частоколом городища, для Богданка не таке вже й диво. Скрізь тепер так: лише давні роди тримаються городищ, молодші, надто ті, що відбилися від роду, селяться весями, а то й осібними подвір'ями в лісах. Більше дивувався, коли в'їхали до Прислави. Князя зустріли як і належить: з хлібом-сіллю, з медовими речами до хліба-солі, повели й розмістили потому в оселі, що її так і йменували тут: княжим теремком. А він хмурився, не виказував обурення, та не виказував і вдоволення. Знай позирав на тих, що лестили йому, і відмовчувався.
“Чому вітець такий підозрілий? — дивувався отрок. — На подвір'ї он скільки будов, у будовах — мед, збіжжя, віск, волокно. Всюди лад, і люд, що доглядає княже добро, стелиться перед ним, ніби перед самим богом, а він хмуриться, когось зовсім не помічає, когось винагороджує холодним позирком і відмовчується”.
Розгадка наклюнулася і показала дзьобика, коли князь залишився віч-на-віч із теремковим та старостою общини. Поки ті хвалилися йому, скільки зібрали та чого зібрали, хто з поселян вчасно і справно платить данину, а з кого треба тягти її, ніби дурне теля з болота, ходив по терему й слухав. Не виказував помітного невдоволення й тоді, як клали перед ним палиці й лічили на зарубках, скільки взято подимного, скільки — порального, медового, хто платив осип ю, хто — волом, хутром, полотном, скільки, коли лічити купно, зібрано релейного, а скільки — рукомеслого, ловчоїч). Інакше повівся князь-аітець з ролейним старостою, коли довідався від нього, скільки не додано та чому не додано, і вже зовсім інакше, як

читати