Завантажити

одваги, а вже одвага — і всього іншого. Найперше, що вчинив, — не об'явився більше в Черні, а коли князь сам прибув до Веселого Долу і захотів погомоніти з своїм воєводою, сказав, що віднині він не воєвода. Перебирає на себе інші обов'язки — будівничого сторожової вежі в Подунав'ї і стража Подунав'я — аби далі від побратима, що став супостатом, і не хоче бачитися з супостатом у личині побратима.
Тим почалася, тим і завершилась княжа гостина у Веселому Долі. Випровадивши непроханого гостя та вгомонившись більш-менш. Вепр сказав собі: “Най їде й тішить себе надією, що минуть мої жалі за сином — мине й гнів. Я інше плекаю в мислі і віднині твердо простуватиму до того, що намислив. Чуєш, враже: твердо і неухильно! У землях слов'янських віддавна водилося і прісно водитиметься: хто має голову, а не пустий макотер на плечах, той і князь; хто міцно тримає меча в руці, а до того ж зуміє спорудити острог — надійне сховище для люду в годину чужкрайських вторгнень, той також князь. А в мене усе те є. Сам казав свого часу: “Що б я робив без тебе?” Ось і скористаюся сам собою, аби спорудити острог і пристанище у витоках Дунаю. А споруджу та заселю даровану землю людом тиверським, не так про себе ще явлю”.
Чотири літа тому то були лиш наміри, нині це вже й діло. Он як розвернувся в незайманщині, почуваючи себе вільним та незалежним від князя, не звичайну собі сторожову вежу, острог споруджує: вигнав у піднебесся високу, рублену з дуба вежу, збудував при ній стражницю, там же — гридницю, кліті для коней і кліті та овини для живності, що її потребуватимуть гридні та коні гриднів. На протилежнім боці подвір'я його, воєводи Вепра, терем з підземеллям та клітями в підземеллі, з усіма господарськими забудовами, що не поступляться забудовам княжого двору в Черні. По ліву й по праву руч від терема заклали вже чи закладуть в найближчім часі свої житла мужі — ті, що очолюють холмську сторожу і ті, що споруджують острог, пристанище при ньому. Це буде дитинець. Пізніше його обнесуть великою стіною й відділять від окольного города — того звільненого від лісових хащів місця, що віддає для вогнищан та гриднів. Хай негусто їх, нових поселяй при новім городі, все ж є і що далі, то більше буде. А так, коли дійде до того, що Холм матиме вже своє пристанище і в те пристанище зачастять заморські гості з товарами, об являться й ті, що слугуватимуть гостям, що купуватимуть та перепродуватимуть їхні товари. Ну, а тим, що купують та перепродують, теж захочеться жити в городі й бути під захистом гриднів та острозьких стін. Тоді залюдниться не лише дитинець, залюдниться й окольний город, за городом — ближні, за ближніми й дальні околії. Адже він, воєвода й волостелин, дбатиме про те, даватиме поселенцям вигоди і пільги. Про його землю, морське пристанище піде добра слава, а де слава, там і люд, де люд, там і осібне князівство.
Аби те сталося і сталося якомога швидше, їде сказати жоні своїй: “Досить нам бути нарізпо. Бери дітей, лишай на челядь та тіунів Веселий Діл, житимемо віднині при Дунаї”. Приклад Людомили може бути чи не найзнаменитіший. “Воєвода Вепр, — скажуть, — перевіз уже й родину. Він певен: має під рукою силу, здатну оберегти поселян від напасті, город — від ромейського вторгнення. А коли певен воєвода, то чого маємо сумніватися ми? У Подунав'ї доста буде землі, більше ніж доста риби, йтиме з чужкраєм жвавий торг. Де такі вигоди, там достаток, там і благодать”.
Серцем чув: не лише Людомила, люд тиверський пристане на його клич, зніметься з насиджених місць і подасться ближче до Дунаю. А спіткнувся уже на Людомилі.
— Чи не передчасно забираєш нас із Веселого Долу? — спинилася, подивована його речницею.
— Передчасно? 1 ці; кажеш ти, жоно? Невже не набридло бути самій, без мужа та й без мужа?
— Набридло, Вепре. Коли б знав, як набридло. Та я вже не про себе дбаю, моє, вважай, відлетіло за ті доли, звідки не буває вороття. Що буде із Зоринкою, коли переїдемо, — ось чим тривожусь.
— А що з нею може статися?
— Як то — Що? Доросла дівка уже, шістнадцять літ має. З ким побереться в твоїм Придунав'ї?
Сторопів від несподіванки й прикусив язика. А й справді, з ким побереться Зоринка в Холмогороді ?
— Про це мала б подбати вже, — зігнав досаду на жоні.
— І подбала б, коли б не те, що вбили свого часу дівчині у голову.
— Про Волотового Богданка пам'ятає?
— А то ж про кого.
— Най викине з голови. Чи я не казав тобі: щоб думати про нього не сміла.
— І я те казала, а ба, на вітер летять казання наші.
— Бачиться з ним?
— Відтоді, як заказано, не бачилась, а сохнути сохне по ньому та нарікає на нас за те, що не пускаємо.
— Ану поклич, я побесідую з нею.
— Не треба. Вепре.
— Чому це не треба?
— Таємниці серця—то паші, жіночі таємниці, тобі не гоже втручатися в них.
— Пусте. Я знаю, як сказати і що сказати, аби не вразити і не наполохати передчасно. На кого маєш надію, Людомило? Куди можемо

читати