Завантажити

пересвідчився з вуст того ж старости, що в приславській верві за минуле літо число дворів поселянських зросло всього лиш на два десятки.
— Вони — в городищі? — запитав так собі, ніби між іншим, і, почувши, що таки в городищі, пильно подивився на кожного в підзвітних.
— А весі, що є поблизу Прислави, кому платять дань? Ролейний староста закліпав подивованими очима й глянув чомусь на теремкового.
— То не весі, княже, — ледве спромігся той на слово. — То сельбища з двох-трьох осель. Вони або не мають ще поля, або й не збираються мати.
— І живуть божим промислом?
— Мусять, княже. То здебільше біглий люд, ті, що втекли від ромеїв або від своїх общин у чому мати породила. Най обживуться, мислимо собі, зроблять із роздертей чи з лядин ниву, тоді вже й братимемо з них данину.
— Хто це так мислить?
Князь пождав мить, другу і, нічого не діждавшись ані від теремкового, ані від релейного старости, швидко, ба рішуче навіть обернувся до сина.
— Бери, Богданку, п'ять отроків і скачи в ті весі, що бачили поблизу від Прислави. Поглянь, чи справді такі бідні, скільки в кожній із них дворів, що за люди живуть в оселях і як живуть. Про все довідайся і скажеш мені.
— Слухаю князя! — відповів і вклонився, як навчав свого часу дядько.
Чи таким утаємничено важливим видалося Богданкові князеве доручення чи всього лиш хотілося почуватися перед отроками тим, що виконує аж надто важливе доручення, не сказав їм, чому правляться в діброву. Тоді вже, як виїхали на доволі-таки простору галявину при озері та побачили стадо корів, телят ближче до озера, цілий ряд халуп при лісі, спинився і виказав себе.
— Ого! А казали всього лиш дві-три халупи. Отроки переглянулися між собою і, певно, догадалися, чому правились сюди, бо коли під'їхали до осель та покликали мужів поселянських, старший із них сказав:
— Перед вами княжич Богданко, син князя Волота. Воліє знати, як іменується весь, хто ролейний староста у весі.
— Озерна, достойний, — відповіли поселяни. — Весь іменується Озерною, а старости не маємо, є старійшини родів.
Я — один із них, — уклонився княжичеві. — Чим можу прислужитися синові володаря землі?
Богданко зчервонів під пильним поглядом, проте недовго вагався.
— Чи давно живете тут, до якої верві належите?
— Належимо до Приславської верві, княжичу, а живемо тут всього лиш шосте літо, відтоді, як спалив нас та вигнав з Придунав'я Хільбудій.
— Данину князеві платите?
— А то ж як! І димне, і медове, з сітей, тенет, перевісиш, також.
— І цього літа сплатили вже?
— Сплатили й цього літа. Ми вельми вдячні князеві, общині за пристанище в лісі, за все, чим винагородили, зглянувшись на наше безліття. Тож платимо справно. Як і старості релейному. А то ж як! Нападуть ромеї, де знайдемо притулок, лишень у городищі.
Княжич підібрав поводи і змусив Сірого здати назад.
— То добре. Вельми добре. Ну, а з полем як? Поле маєте?
— Всього лиш роздерті, достойний. Колись, може, буде й поле, зараз всього лишь роздерті. Можемо показати, коли княжич не вірить.
— Не треба! Я вірю, з мене доста. Кинув ще раз позирк на оселі (певно, лічив їх) і, сказавши звичне: “Спаси біг”, — повернув Сірого в зворотну путь. За ним рушили й отроки.
— Усе вже чи ще кудись правитимемося?
— Відвідаємо весь, що по другий бік путі, та й повернемо коней до Прислави..
Знову їхав попереду і мовчки. Коли ж настав час доповідати князеві, покинув, як і належить. Сірого на інших і подався чимдуж до верхньої кліті терема.
— Княже! — вигукнув з порога. — Теремковий неправду сказав!
— Як то — неправду?
— Зовсім-зовсім неправду. Поселяни живуть весями на два десятки халуп і щоліта платять тобі данину. Єдине, що є правдою...
— Стривай, стривай. Зараз я покличу обох, і теремкового, і релейного старосту, скажеш усе те при них. Богданко розгубився.
— Нащо при них?
— А то ж як? Коли те, що кажеш, правда, судитимемо обох.
— Я кажу правду, одначе най буде так, щоб казав її мужам тим не я.
— А хто ж скаже?
— Той, хто судитиме.
— Е ні, отроче. Негоже так, зле. Хочеш сховатися за мою спину? Княжий суд має бути справедливим судом, а на справедливому суді не соромно казати правду у вічі. Отож звикай казати її зараз. Тямиш, що буде з людом землі твоєї, коли боятимешся казати правду й ти?
— А що буде?
— Блуд буде. і неправда буде. Дерево живе доти, доки живе корінь. Зогнив корінь — упало й дерево.
 
ІІ
Того передзим я князь правив та й правив хури на Черн — із збіжжям, медом, воском, із хутрами, шкурами та волокном; поповнювалася різанами та ногатами й скітниця. А наступного літа поселяни заволали про біду й самі стали правитися до Черна.
— Змилуйся, княже, — благали, — не бери цього літа данину збіжжям, медом, волокном. Боги розгнівалися на нас і наслали біду: вигоріли посіви на нивах, трава в луках.

читати