Завантажити

відтак і тиверців.
Стриманим був і князь Волот. Вепр помітив те й уловчився стати ближче до свого побратима й повелителя.
— Не вельми багато виїздили, бачу.
— Окрім обіцянки прислати слів і домовитися про відшкодування збитків, про добросусідство, нічого втішного не веземо з ромеїв.
— Від ромеїв чогось іншого годі було й сподіватися. — Вепр помовчав і вже потім додав: — А я теж не дуже втішу тебе, княже.
— Як то?
— В землі, у Черні справді усе гаразд, а вогнище твоє не обійшла обида.
— Щось сталося з Малкою?
— Та ні, Малка жива й здорова. З Богданком прилучилася біда.
Волот натягнув поводи й зупинив Вороного.
— Як то — з Богданком? Що могло статися з Богданком? Упав з коня, скалічився?
— Того, хвала богам, не сталося. З очима негаразд.
Дивився пильно і ждав.
— І дуже негаразд?
— Достеменно не знаю. Золотавиця нібито уразила їх.
Бачив, воєвода не все каже, та й самому не випадало допитуватися при людях. Тож торкнув коня і рушив. А серце, чув, заніміло і не відходить уже. Чи то ж жарти: Богданко, єдиний син, єдина надія, заслаб на очі! Що ж буде, коли слабість страшна, коли пересторога ця — натяк бути мужнім?
Такий, що приострожив би коня й погнав би вихором у город — до жони і сина. Та ба, не випадає князеві уподібнюватись поселянинові, тому, у кого чадо — вершина клопотів, всьому початок і всьому кінець. І терпів, поки доїхав до вогнища, і приїхав, найперше подбав, аби гостям було привітно й затишно у його вогнищі. Тоді аж, як позбувся тих турбот і зняв із себе всі вериги, постав перед Малкою й запитав тривожними очима Малку: “Що сталося і як сталося?”
Така знесилена була турботами його жона чи така перестрахана хворобою сина, тим, що не дотримала даної мужу обіцянки, упала перед ним на коліна й притиснулась, плачучи, до ніг.
— Не гоже княгині, — рішуче підвів її й поставив перед собою, — так низько падати. Кажи, що з Богданком?
— Нещастя, князю, — простогнала й захлинулася словами-стогоном. — Він... осліп!
— Що?! — крикнув не своїм голосом і так струсив Малку за плечі, що та стишилась нараз і видивилася на свого мужа повними сліз та перестраху очима.
Засоромився свого крику-відчаю а чи не знав, що робити в такому горі-відчаї, облишив жону саму на себе й подався туди, де лежав син. Певно, аж надто рвійний і лютий був, челядниця підвелася з стільця, на якому чатувала біля Богданкових дверей, і поспішила назустріч.
— До сина не можна, князю, він спить.
Не сподівався, що йому заступлять дорогу, і спохмурнів. Коли ж подумав, отямився і прохолонув, а прохолонувши, мовчки обернувся й пішов туди, де полишив Малку.
Не кричав уже й не допитувався, опустився знесилений на стілець, сидів і слухав, що оповідала про синову біду жона.
Чи вона хотіла того? Чи сподівалася, що таке може статися? Їздив хлопець верхи, як їздять усі, починаючи ратну науку. Теплінь-бо прийшла на землю, а з теплінню — ліпота і благодать. Хто ж утримається такої пори, не захоче відчути себе птахом, що міряє простори де хоче і як хоче? Не втримався й Богданко, навчившись сидіти в сідлі і правити конем. Їздив та й їздив, доки не стрінувся із злим повітрієм у аері і не нажив собі лиха: ячмінь вискочив на оці. Дядькові б завважити те й додому, під нагляд матері привезти отрока, а він махнув рукою: пусте, звідки прийшло, туди і піде. А ячмінь ріс, визрівати вже став і заважав, ясна річ, Богданкові. Те й робив, що протирав сльозоточиве око, доки не умудрився зірвати свою болячку. Отроча, що з нього візьмеш? Чи воно знало, чим то загрожує? Та й хто міг знати, що таке станеться? Вчепилася золотавиця і осліпила.
— Коли ж те сталося? — поцікавився, не підводячи голови, Волот.
— Ячмінь зірвав на тій седмиці, а осліпнув не далі як учора.
“Учора?! — пробудився Волот і ледве стримав себе, аби не подивуватися вголос. — Тоді, як небо і землю стрясали перуни?”
— ...До вчорашнього бачив, — своє оповідала Малка, — а вчора, тоді, як кресали блискавиці, закричав несамовито. Я кинулася до нього, питаю: “Чого тобі, дитятко?” А він вчепився за мене руками, слова не скаже з ляку. Аж потім уже, коли приглянулась, побачила: Богданко наш не баче.
Вона не переставала схлипувати і розповідала щось, схлипуючи, та Волот не дослухався до того, що розповідала. Перед очима постала вчорашня горобина ніч на березі Дністровського лиману, згадавсь надсадний дівочий крик поміж ударами перунів, благання про поміч і все, що сталося, коли прийшов допомогти.
“Це я завинив. Це через мене покарано нашого сина. О боги! Як же се? Нічого ж там не було такого, щоб карати. Чуєте, боги, не .було! Я не осквернив дівчини, я...”
“А благословення Лади? — вихопилася інша думка і змусила оглянутись: це він питає себе чи хтось сторонній. — Миловида казала ж: заприсяглися з Божейком узяти злюб і заприсяглися в той день, коли зійшла на землю Лада. Що коли вона таки благословила їх на

читати