Завантажити

це? Я посягнув тоді не просто на невинність дівочу, посягнув на благословення богині злюбу, вчинив богопротивне діло! О горе! Схоже, що сталось саме так. Що ж маю вдіяти, аби спокутувати провину свою і порятувати сина? Що маю вдіяти?!”
Підвівся, пройшовсь до дверей, від дверей — до вікна і знову зробив те саме. Бо таки не знав, куди подіти себе, де втопити досаду, біль, сум сердечний. А Малка плакала. Часом тихо, лише схлипуючи, часом болісно і надривно.
— Когось кликала до Богданка?
— Волхва Пипелу.
— І що сказав він?
— Був тоді, як тільки-но обсіла сина золотавиця. Казав, зілля якесь потрібне, а в нього не було його. Тож пішов на пошуки серед таких, як сам. Та чомусь не повернувся звідтам, не інакше як іншим упився зіллям.
— Пипела не з тих! — обурився князь, а чому, і сам не знав. — Старий уже він, можливо, занедужав і зліг де. Іншого баяна мала б покликати і негайно. Чи мало є їх поміж люду, басих та баянів?
Гадав, виправдуватиметься жона, а Малка обернулася рвійно й метнула виплаканими очима блискавиці.
— Що баяни і що басихи? Не треба було посилати Богданка в ту гемонську науку. Скільки житиму, не прощу собі того. Я мала б трупом лягти, а не пустити сина. Воно ж хоча і отроча, а дитина ще. Чи знає, де стати, як повестися? Був би при матері, був би й при здоров'ї.
— Не те кажеш, Малко! — розгнівався і гримнув пуще колишнього. — І робиш не те. Сльозами горю не зарадити. Скликай, кажу, баянів, усіх, що є, басих і лікуй сина. Чула, що велю?
Малку вгомонив сяк-так. А ось себе ні вгомонити, ні стишити не міг. Єдине, на що спромігся, пішов до Богданка й потішив його, як зумів: сказав, що він, отець, дома вже, а коли вдома, із своїм сином, хай не боїться, докладе всього, чого можна, чого й не можна, а в біді дитя своє не залишить.
Богданко повеселішав. Спершу питавсь та допитувався, чи є такі баяни або басихи, що можуть зцілити його очі, зробити їх такими, як були досі — зрячими, потім згадав, куди їздив князь Волот, і заговорив про ті краї та городи, де був, про людей, що бачив. Коли ж довідався, що вітець його стояв перед самим імператором Юстиніаном, шукаючи собі і люду своєму захисту, — питав та й питав, слухав та й слухав розповіді свого тата. Здавалось, і про біду забули обидва, бесідуючи та тішачись тим, що пригасили тою бесідою осмуту. А втім, то тільки здавалося. Надійшла та мить, коли князь мусив піти від сина, і знову згадалося все. Бо обіцяти — одне, а зцілити — зовсім інше. Бо таки має робити щось, аби зцілити свого єдиного сина!
У тих пошуках-роздумах натрапив і на Миловиду. Через неї сталася його провина перед богами. Може, має подбати насамперед про те, аби простила Миловида, а вже потім проситиме прощення у богів?
Зрадів тій знахідці і заспішив до дверей, сказав першому, що трапився, челядникові:
— Поклич ту, що прибула зі мною з ромеїв. Миловидою звуть її.
Мабуть, довідалась уже від челяді, що скоїлося в родині князя Волота, такою сумовито-співчутливою і такою довірливою постала перед ним, учора зневаженим ще, що в князя серце зайшлося і думка не забарилася додати жалю. Боги, і цією неземної ліпоти дівчиною він має поступитися заради зцілення сина? Яка ж кара буде більшою для нього, та, що є уже, чи та, що буде, коли зречеться Миловиди?
— Скажи, дівчино гожа, — зборов-таки сумніви, — ти можеш простити мені те, що було там, на лимані?
Спаленіла на виду й потупила зір.
— Що саме, княже?
— Ну... мій намір, моє бажання примусити тебе зректися даної Божейкові обітниці.
Зиркнула, звіряючись, мабуть, він чи не він це каже, й знову сховала очі.
— Простили б, княже, боги, я прощу.
Аж серцем скинувся, уражений почутим. Виходить, не тільки він, вона те саме думала.
— Спаси тебе біг, Миловидко. Ти не тільки вродою ботоподібна, ти й мудрістю достойна буть серед богів. І я не залишуся за це в боргу, на щедрість твою відповім достойною щедрістю. Скажи, хочеш побувати вдома, побачити стариню?
— О так!
— То йди. Іди й довідайся, що там і як там.
Заясніла вся, радіючи, а йти не йшла.
— Князь лишень сходити дозволяє? — поцікавилася зрештою.
— Ну чом же? Ти вільна. Що серце скаже, те й чини.
— А як же... Як же буде з тим, що за мене заплачено соліди?
— Забудь про них. Ти більшим заплатила. А може, й заплатиш ще. Мушу сказати тобі: невелика радість чекає на тебе вдома. Я заїздив, коли правився до ромеїв у Випал. Немає твого Випалу, геть спалений. Ну, а що з старинею, того не знаю, про те сама довідаєшся, коли будеш там.
Або не хотіла вірити тому, що чула, або така приголомшена була, почувши. Стояла, хилила донизу голову і мовчала.
— Ти сумніваєшся?
— Чом мала б сумніватись, коли сама бачила, як горіло наше городище.
— То не сумнівайся, вродливице, і в тому, що далі казатиму. Коли станеться так, що нікого з кревних не застанеш у Випалі, коли у тебе й вогнища свого не буде, не

читати