Завантажити

обминай Черна і мого терема в Черні.
Цього разу Миловида не сховала від князя очі. Якось аж надто хутко і зачудовано глянула з-під брів.
— Князю мало тієї кари, що має вже?
— Кари не буде, Миловидко, коли буде на те твоя добра воля.
X/
Баяни таки збороли травами золотавицю, а очам Богданковим і трави не допомогли: так і лишився незрячим.
Князь ходив похмурий, мовби грозова ніч. І їсти не їв, і за княжі діла в землі своїй не брався. Здавалось, і забув уже, що є спалені весі в полуденних вервях, і є люди, що лишилися без крівлі над головою після того спалу, як є й повинність подумати про оборонну міць подунайських обводів землі своєї. Малка розуміла усе те по-своєму і мучилася подвійною мукою. Волот тільки каже: усі ми завинили, насправді ж кладе вину на неї і тільки на неї. Адже дома була, не просто обіцянку — роту давала, коли від'їздив: “Дітьми і вогнищем не печалься, я дам їм лад”. І ось має: і дитини не догледіла, і вогнище може здиміти через той недогляд. Або сама згорить у полум'ї провини й каяття. Рятунку ж бо нема. Порятувати могло б Богданкове прозріння. А де воно?
Бачила, князь цурається її, через те й сама не старалася потрапити йому на очі. І день, і вечір була з сином, навіть менших рідко стала навідувати через Богданка — полишила на челядь. За вікном буяли квіти і трави, а Богданко не така вже дитина, щоб не розуміти, яка то розкіш і яка знада. Усе розпитує та й розпитує та тягнеться туди, до тепла.
“Може, його до Соколиної вежі одвезти? — зродилася думка й сподобалась княгині Малці. — Хоча б на літо. Там і буйний ліс, і чисте поле поруч. Дитя впиватиметься щедротами пташиного співу, пахощами буйнотрав'я і оживе серцем, збадьориться тілом. Ано, там йому буде відрадно. Та й свекруха утішить словом-казкою. У неї он скільки їх, коли б могли бути морем, землю затопили б”.
Хотіла піти й порадитися з князем, та згадала, яким бачила не так давно, і завагалася.
— Запрягайте коней, — звеліла челядникам, — та привезіть княгиню Доброгніву з Соколиної Вежі. Скажете, з Богданком погано, ждемо її і дуже.
А поки челядники їздили, у Черні відшукалися люди, а в землі Тиверській — діла, котрі і князя Волота розворушили. Перший заглянув до нього воєвода Вепр.
— Я не турбував би князя, — сказав, — та моці не маю вже поратися з тиверцями: ідуть і йдуть посланці від погорільців, просять помочі.
— А яку поміч я можу надати їм? Чи мало лісу по околіях, чи самі не спроможні взяти його?
— Кажуть, це лихо всієї землі, всією землею слід і зараджувати йому. Настане зима, куди подінуться люди?
Князь чує в тих словах правду і змовкає.
— Землі Тиверській теж є про що думати. Довірливі занадто ми, покладаємося на частокіл довкола весей, наіменованих городищами, на добру волю сусідів. А сусіди ба, що роблять? Вежі слід споруджувати в Подунав'ї, і не гірші, ніж у ромеїв!
— Я згоден з тобою, та погодься і ти зі мною. Волоте: удвох ми не спорудимо їх. Слід скликати віче. А віче тоді лиш відгукнеться на наш клич і піде споруджувати вежі та остроги на березі Дунаю, коли ми допоможемо поселянам спорудити до зими хижі. Це той випадок, коли нам з тобою не личить гратися в гординю, заради великого можна побути й малими.
— Гадаєш?
— Гадаю, Волоте.
— Помовчав і вже потім погодився:
— Тоді скликай віче, тільки не раніш зелених свят.
— Слухаю, княже.
Воєвода бачив: не вельми схильний до розмови Волот, а до діла тим паче. Отож ішов від нього й гадав собі: покладеться на час. Зелені свята не за горами, ясна річ, та час є час, він своє зробить. А коли примітить, що зробив, підійде й розворушить у Волотові думаючого мужа. Важливо, що погодився скликати віче, все інше робитиме без князя і разом з тим волею князя.
Клопотів не бракувало: он скількох гінців треба було послати в усі кінці, по всіх весях землі Тиверської з речницею від князя, он скільком втовкмачити, кого скликати і на коли кликати. А Волот як не з'являвся, так і не з'являвся у городі, серед дружинників. І те відсиджування не лишилося непоміченим.
— Хто міг би подумати, — шептались між собою мужі, — що безліття так надломить князя, що його сердечний біль візьме гору над волею і розумом державного мужа. Був он який певний себе і рвійний, твердий та непохитний, а нині?..
— Горе і тура робить смирним.
А проте Вепр не такий уже й далекий був від істини, коли покладався на час. Одміни прийшли-таки у княжу родину і не далі першої седмиці. Сталося небагато: до Черна прибула запрошена Малкою княгиня Доброгніва і розбила своєю лагідною вдачею хмару.
— Не горюйте, діти мої, — сказала, — і не карайтеся провинами. Боги милостиві, а Богданко надто малий, щоб прогнівити їх. Я беру його до себе, баянитиму травами та зоряними росами, то й поверну те, що відібрав недуг. І Малка з дівоньками най їде. Аякже, в гурті, серед пташок польових та звірят лісових усім їм і весело, і втішно буде. А втіха не одному

читати