Завантажити

захищали вони нову свою оселю, і всі полягли.
— А бабуня, діти?
— А бабуня, діти ховалися в підкліті старої оселі та й сховалися на віки вічні.
На крик, на жалощі Миловидчині полишили підземні житла-криївки й збіглися докупи всі інші поселяни випальські і найперше ті, чиїх дітей, як і Миловидку, полонили на передлітті й погнали до чужкраю ромеї. Обступили Ярославову дівку й не стали зважати ані на горе, що спіткало ту, ані на муки зраненого болем серця, питали-розпитували, де взялась, як вирвалася на волю, чи бачила їхніх дітей, онуків, чи знає, де вони і що з ними?
Що мала робити? Мусила розповідати людям, де їхні кревні, яка доля спіткала молодців, яка — дівок. А поки розповідала та журилась, розповідаючи, власне горе встигло зріднитися з чужим, і стало журбою — бануванням для всіх.
— Князь був у імператора і просив за полонених, мало не звільнив їх усіх, — хвалилася й починала ловити себе иа гадці, що стала прихильницею князя і його діла. — Імператор присилав до Маркіанополя та Одесу своїх людей, і ті люди мали звільнити вже виведений ґвалтом із Тиверської землі люд, та ба, ромейські воєводи встигли посадити той люд на лодії й вивезти морем на далекі торги.
— Боженьки! — заволали жінки. — Та то ж вічна каторга! Та не буде ж звідтам ані привіту, ані одвіту! І рученьки скують нашим дітям веригами, і устонька замкнуть чужим словом та буком. Імені примусять зректися.
І голосили, і приказували на колишнім Ярославовім обійсті, мовби жалобу справляли тим голосінням — по господарю, що так багато вклав праці, аби мати її, свою господу, по господині, що ростила діток і дбала про діток, по дітках-мучениках, як і по бабуні, дідуневі, що берегли і не вберегли предківського вогнища. А коли виплакали сльози та вилили з сльозами надмір туги, забрали з собою Миловидку й сказали Миловидці:
— Живи з нами, дитино. Прийдуть із лісу старійшини, прийде твоя тітуня, помізкуємо купно, з ким тобі бути у Випалі і як жити.
І сусідів послухалася Миловида, і старійшин, тітуні діждалася з лісу, і тоді, як сказали: “Іншої путі немає: живи в кревних і роби те, що роблять нині всі”, — не стала перечити. Тут свій люд, а між своїм людом і радощі будуть приємніші, і болі легші. Ано, он як мало лишилося їх, випальців, і в кожного, хто лишився, не менше, ніж у неї, горя. Та сина чи мужа втратила, та — доньку, ще інша — і мужа, і сина, і малих дітей. То з ким же їй, Миловидці, жити й єднатися нині, як не з своїм людом? Навіть не згадала того, що князь казав: коли що, не обминай Черна і мого терема в Черні. Сказали: мусиш іти туди, де всі, — пішла; сказали: треба робити те, що роблять, рятуючись від лиха, випальці, — робила. І на передлітті, і влітку, і на політті, аж поки не спинили: “Доста. Зиму перезимуємо в тих хижах, що звели, решту будуватимемо наступного літа”.
Жила в тітуні й хилилась, ясна річ, найперше до тітуні, татової молодшої сестри. Почувалась при ній, може, й не так, як при рідній мамі, та все ж почувалась не зле, ба навіть мала втіху від того, що її жаліють, стараються загодити. А зайшло на справжнє поліття, захлюпали за вікном тітуниної хижі дощі, почала відчувати себе щораз відчуженішою і засмутилася. “Де-то Божейко? — гадала. — Як там Божейку? Невже то правда, що казав князь, — продали ромейським навікуляріям або римським арматорам, закували у вериги, і сидить він тепер при веслі денно і нощно, відкритий для пекучого полуденного сонця, для холодних дощів на політті чи передлітті!”
Боги милостиві! Що ж воно буде, коли так? Вона ж не діждеться його звідти доки й сонця-світу. А визволити й поготів неспроможна. Одне, треба потрапити якось до ромеїв, друге, знайти його в безмежних землях ромеїв, третє, мати за що викупити і знати, до кого вдатися, аби викупити.
“Бідне моє ладонько, — втирала сльози. — Чи й ти так сумуєш за мною, як я за тобою? Що мислиш-гадаєш, як почуваєш себе на тім холоднім морі, в далекім і ворожім чужкраї?”
Не хотіла аж надто виказувати себе рідним та близьким, через те не завжди давала сльозам волю. Або ковтала, щойно випустивши, або тамувала в собі і мучилась тамуючи. Тоді йшла з хижі й робила щось на подвір'ї чи на подвірниці. А то й зовсім зникала з тітуніних очей. Куди брела багнистими вулицями, чого хотіла — сама не знала. Аж поки не вибрела одного дня до лісу, а лісом — до того дуба, біля якого молилась-благала, аби прийшов до неї Божейко. “Це ж там, за лісом, — згадала, — є Сонцепікська весь, а в тій весі — Божейкова стариня. Були принаймні. Чи вціліли після тої ромейської напасті і весь, і стариня? А коли вціліли? Га, що коли вціліли? Стариня ж його не знає тоді, де подівся Божейко і що з Божейком... Йой, як же це вона, Миловидка, не спромоглася піти й сказати. То ж нечемно й негарно з її боку. Таж у тата Божейкового, мами Божейкової серце розривається, мабуть, з туги, а ще більше з невідомості, де син, що з сином, а вона мовчить собі. Порятувалась, прибула до рідного краю і мовчить.
Така, що знялася

читати