Завантажити

господар. — Чула, князь не зміг вирвати їх із ромейських лабет, а я зможу?
— Князь — всього лиш князь, а ти отець. У нас є золото, є ромейські соліди, що брали за пушнину. А ромеї жах які ласі на них. Їдь туди, знайди сина і викупи. Таке дівча жде на нього і страждає ждучи.
— Ет, у тебе розуму, як у дитини. “Їдь, знайди...” Як поїдеш, де знайдеш? Кого спитаєш там, коли і земля чужа, і люди чужі, і річ їхня така, що не візьмеш до тями.
— Бо безтямко! А ще — перепуда, бздюх! Тобі аби свого хребта було де сховати. Син най гине, що з сином, байдуже!
Вони посварилися. Такі гнівні були обоє, не говорили — іскри викрешували, наражаючи слово на слово.
— Дівчина ж каже, — не могла вгомонитися мати, — Божейка з Одесу повезли в світи. Ото звідти й слід починати розшук: куди повезли, кому і де продали. Світ широкий, та людина ж не голка, аби безнадійно згубитися в світі.
— Ото най твоя дівчина і їде, най розшукує. Зманила до свого Випалу Божейка, то най тепер їде! Я не такий дурень, аби слухатися довгого жіночого язика і куцого розуму.
Господиня не стерпіла, теж щось сказала Божейковому татові, та Миловида не дослухалася вже до тих казань. З неї доста було того, що почула: не когось іншого, її вважають винною в біді, що спіткала Божейка. Боженьки! А гадала ж, що чиста перед Божейком і його старинею. Бо коли зродилася за першої зустрічі з Сонцепікською вессю ця неподобна думка, і забаритись не забарилася прогнати її геть, і переконати переконала себе: чи то ж її, Миловидчина, провина, що Лада вказала Божейкові саме на неї, дівку з Випалу, що Божейко приїхав туди й став бранцем ромейських татей? Не лише він, весь тиверський люд у придунайському пониззі зазнав ромейського ґвалту. А Божейків тато інакше, бач, думає: винна Миловидка. Йой, людоньки! І ти, зіронько ясна, заступнице знедолених! Як же їй лишатися і жити в цій оселі, коли про неї он як думають?
Не до сну було вже. Бо що більше думала та побивалася, шукаючи рятунку, то певніша була: і ця оселя не стане їй прихистком. Ліпше вже світ за очі піде, аніж залишиться там, де її мають за басиху, що накликала лихо на свого лада і на його домівку.
“А куди ж піду? — настигла інша думка і змусила завагатися. — До тітки, до князя чи таки світ за очі? Йой, горенько! Таж там, у світах, як і в тітоньки своєї, зітлію, а то й лусну з горя та розпуки, а в князя, окрім усього, ще й зганьблю себе”.
Мало не до ранку калатала собою. І думала-страждала, і плакала-ридала, уткнувшись у подушку та дбаючи, аби не почули її там, за дверима. А настав ранок — підстерегла такий момент, коли господар вийшов поратися на подвір'ї, і стала перед Божейковою мамою.
— Господине солоденька, — сказала сумно та знічено. — Я чула, про що говорили ви з мужем своїм поночі, і ось що надумала: не комусь іншому, мені слід іти до ромеїв і шукати там Божейка.
Жінка тетеріла від того казання, слова не здатна була виректи. А проте швидко й оговталася.
— Схаменися, Миловидко, — замахала руками. — Не бери до серця того, що чула. Чи то ж дівоче діло — іти до чужаків, вештатися поміж татей і шукати правди у татей. О милостиві боги! Та ти ж пропадеш там, присяйбіг, пропадеш!
— Ну, чом же?
— Хоча б і тому, що он яка ліпотна собою. А крім всього — беззахисна, чужинка. Хто захистить тебе, коли скаже котрийсь: моя? Іти тобі до ромеїв — все одно, що віддати себе на поталу вовчій зграї.
— Дарма.
— Ба ні, не дарма. Вони за такими в чужі землі розбоєм ходять, а ти сама об'явишся. Тямиш, у яку крутопадь пхаєшся?
— Я була вже там, матінко. Боги вберегли і визволили. Гляди, й за цим разом убережуть. Знаю Одес у ромейській землі, знаю Маркіанополь. Більше скажу: маю там най і старенького, та доброго приятеля — мандрівного ливарника з полян. Гадаю, пристане на моє благання і піде на пошуки Божейка. То моя чи не єдина світла сподіванка і моя надійна сторожа в ромейській землі. Знає річ, знає покони ромейські, знає й ромеїв. Треба буде розпитатися в них — розпитається, треба буде заплатити — знає, кому і скільки. Та й путь йому яко мандрівному ливарникові всюди буде відкрита. Видасть мене за свою доню та й підемо. У вас же, чуєте, матінко-голубонько, у вас просила б одної лиш помочі: коли справді хочете бачити у себе Божейка, а нас — у парі з Божейком, не пошкодуйте тих солід і того золота, що маєте. Ви правду казали: ромеї ласі на них. Аби тільки поталанило знайти мені моє ладо, за соліди та за золото викуплю. Присяйбіг, матінко гожа. Дві ціни дам, а викуплю!
Вона не дотримала-таки даної собі перед тим, як іти на бесіду, обіцянки: бути твердою, мов кремінь. Закровоточили давні, закровоточили й нові рани, відчула себе не просто знедоленою — скривдженою. А коли до всіх, що мала досі, болей додався й завданий, _здавалось, найріднішими людьми, що лишалося робити дівчині,, котра не мала ні роду-захисту, ні матері-порадниці? Мусила зломитись і виплакати жалі свої чужій.
А біля неї плакала й

читати