Завантажити

Волотових дітей, — ані на день не затримався у Черні, кинув усі стольні діла та й додому мерщій.
— Йой, Людомило! — Малка їй. — Чи мислиш, що кажеш ото? Таж ті стольні діла всеньке літо тримали його на обводах. За три місяці об'явився тут чи не втретє і кажеш “мерщій”?
— Людомила знає, що каже, — весело грав очима князь. — Нарікає тим на мужа, котрий, мабуть, рідше буває у Веселому Долі, аніж я в Соколиній Вежі. Таки нарікаєш, га, Людомило?
Вепрова відмахується від того, що чує, а проте й не вельми.
— Чи князь не відає, який у нього воєвода? Йому домівка, що вовкові торішнє лігво: тоді лиш і згадує про нього, як захурделить.
— Отак навіть?
— Коли б не челядь, не знаю, що й робила б із тим Веселим Долом. Усе на мені він та й на мені. Знаєте-бо: і худоби та ролейних нив маємо немало, і бортей та перевісищ наставили по лісах, а муж у Черні та й у Черні, сама змушена дбати про все та давати всьому лад.
— Тоді з дозволу ласкавої Людомили вчинимо з ним маленький жарт. Згода?
— Вепр-бо є. Чи варто?
— Варто, коли такий. Пошлемо зараз гінця й покличемо до мене. А вже тут і відсвяткуємо завершення літа купно.
Жарт видався, як ніколи, доречним, а утча і зовсім славною. І для мужів, що були добрими радниками у ратнім та стольнім ділі й мали про що говорити під хмелем, і для жон їхніх, що вважали себе посестрами, а відтак не просто дружніми — родинно зближеними. Та чи не найбільше —для дітей, у них своє було застілля і втіхи-гулянки свої. Зате які по-дитячому веселі і по-молодечому гомінкі! Навіть Богданко забував у тому галасі-весіллі, що він незрячий. І сміявся, і галасував, і радів, яко старший, коли в тих, що були коло нього, доходило до скрути. Бо була з ним Зоринка. Бо в тої Зоринки таке добре та прихильне до нього серце, така щедра вона, старша серед дівчаток, на вигадки, що де вже тут думати про темінь в очах і про смуток на серці. Радістю та втіхою іскриться воно, а чи ті іскри такі часті гості, аби цуратися їх? Присяйбіг, навіть тоді, як умовкло все, а гості почали збиратися та їхати хто куди, не був такий засмучений, як міг би бути. Бо обіцяли всі: і Зоринка та її мама, і кревні його, що не востаннє тут. Наїздитимуть і будуть з ним, наїздитимуть і будуть.
Від того дня Волот примітко добрий був із жоною своєю, а ще добрішим — із дітьми. Чому — сам не знав. Може, просив вибачення за те, що так думав про всіх них отам, у наметі над лиманом, а може, тільки хотів би попросити, та не міг. Ано, чи то ж легко підійти й сказати: “Я зраджував вас: і тебе, жоно, і вас, діти... Побачив дівку неземної ліпоти і порочив вас перед нею, йшов на зраду, чим, певно, й прогнівив богів, а прогнівані боги покарали мене найбільшою карою — сліпотою сина”. Ой ні, сказати таке не годен, ліпше буде, коли не знатимуть.
Помічала чи не помічала його муку-каяття княгиня Малка, одні боги відають. Добре вже те, що на прихильність відповідала подвійною прихильністю, а на ласку — благоговінням. Як і діти, між іншим, надто найменша — Миланка. Яскою дивилась на свого тата, збиту не давала. Як тільки зайшов до терему, уже й біжить, зирить-заглядає у двері. Та усміхається так, що й камінний не втримається, скаже: “Ходи, дитино”.
Не гнівався за те ані на неї, ані на няньок-челядниць. Саджав на руки і втішався щебетом-розумуванням, очицями довірливо добрими і чистими. І слухав уважно та чинно, а то й сміявся слухаючи.
— То ти отака у нас! — ширив подивовані очі. — Умієш бути пташкою й співати, яко пташка?
— Ано.
— Ану ж бо, ану заспівай.
Дівчина не хоче бути проханою. Швиденько злазить із татових колін, стає, як належить, на її, дитячий, розум стати, і наспівує:
— Воробчику пташку, пташку, Чи був ти у нашому садку? Чи видів ти, як мак сіють? — Йой вотак сіють мак, Йой вотак сіють мак.
Князь підхоплює малу свою на руки, пригортає та цілує щиро.
— Яка ж бо ти втішна у нас, Миланко! Яка мила дівка! Це ж хто тебе навчив сьому? Бабуся?
— Атож.
— І ти сіяла вже мак?
— Ні, збирала лишень. Бабуся веліла на передлітті приїздити, тоді сіятимемо.
— Поїдеш?
— Чом ні? А татусь поїде з нами?
— Поїду, дитя моє.
— На все літо?
— Ні, на все літо не зможу. Приїздитиму на свята і коли матиму вільну годину.
— Приїздіть, татку. Там так пригоже, що й ну. І песик у бабусі єсть, і кицька та курчатка єсть. А ще бабуся багато казочок розповідає нам, пісень співає всяких.
— Ов! То ти й казочки вже знаєш?
— А знаю.
— Може, розкажеш?
— Най потім, як спати лягатиму. Казочки перед сном розповідають.
— Чи ти ба!
— Я ліпше заспіваю вам ще.
Вона не чекає запросин, злазить і йде в танок. А танцюючи, наспівує:
— Дзьобка маленька, Де твоя матінка?
— На маківці сиділа, Дрібен мачок дзьобала:
— Дзьоб, дзьоб, дзьобаиець, Ходить дівка у танець, А за нею молодець.
— Не ходи, дівко, у танець, Лихо буде під кінець.

читати