Завантажити

дружини йде лиш той, хто зубожів до краю, зрікся, а то й позбувся землі. Зараз ці люди перебиваються легким хлібом, а скажуть їм: ідіть на хліб ратний — і матимете не лише розкіш-волю, а й коня, броню, усе, чим буває ситий і вдоволений поселянин, підуть не вагаючись. І то будуть не гірші, аніж має в себе, отроки та мужі, якщо по щирості, саме такі, яких треба в неспокійних полуденних обводах Тиверської землі: мужні та винахідливі, байдужі до смерті і здатні, коли що, піти на смерть.
Уздовж і впоперек міряв того літа дунайське прибережжя. І все — у сідлі, вважай, упродовж трьох місяців у поході. А ще у постійних турботах. Бо мало було тільки обрати місце для вежі та забудов, треба було й виміряти та вивірити, чи найліпше з усіх, що є поблизу, чи не заллє вода, коли вийде з берегів Дунай.
Зате й утіху мав від трудів своїх. І чи не найбільшу, коли спинив коня та став над Дністровським лиманом, на місці старої грецької Тіри. Як він раніше не догадався побувати тут? Сам, без полян, побачив би, що споруджена на місці Тіри твердь може стати Константинополем Тиверської землі. Місце он яке, має високий кам'янистий берег, при березі — прозорі води лиману. І море неподалік. А каменю довкруж — хоч річку гати. І здебільше білий. Коли здійснить те, що задумав укупі з полянами, так і нарече це пристанище: Білгород. Бо такий білий буде, мовби лебідь при синіх водах лиману, бо стане вежею з веж і пристанищем із пристанищ, опорою Троянової землі в усьому Подунав'ї. Треба буде — підуть за море з товарами, а зворохобляться ромеї — підуть на тих же лодіях і до ромеїв: сюди, на Дунай, а то й до самого Константинополя. Аби знали ті ненадійні сусіди, що анти мають при Дунаї свій Константинополь. Аби знали і потерпали!
Із вічем князь Волот уклав-таки ряд, і доволі надійний. Цього літа тиверські поселяни йдуть на пониззя з сокирами й допомагають тим, що вціліли після ромейського ґвалту, спорудити до зими хижі, наступного підуть у Подунав'я й споруджуватимуть сторожові вежі та забудови при вежах. Підуть ті самі поселяни чи інші — то вже турбота старійшин на волостях. Вони уклали з князем ряд, мусять подбати, аби були у Подунав'ї будівничі. Про все, що треба для зведення будов, подбають князь і його мужі.
До Черна повернувся відчутно втомлений, до всього й Малки не застав удома; як і на передлітті, влітку, сиділа з дівчатками біля Богданка. А без Малки, дітей порожнім та сумним видався Чернський терем. Тому не засидівся у ньому, вже наступного дня сів у сідло й погнав коня до Соколиної Вежі..
Малеча заскучала за вітцем не менше, ніж він за нею. Заглядала у вічі та щебетала навперебій, коли сиділи купно у теремі бабусі Доброгніви, невгавала й тоді, як пішли, прихопивши й Богданка, до лісу, гуляли знадливими в Соколиній Вежі узліссями. З усіма був підкреслено уважний та добрий, а з Богданком чи не найбільше. Бо таки жалів його, хай не вголос, про себе, все ж визнавав: син покараний за отчі провини. А крім всього, знав уже: мати Доброгніва лишає отроча на зиму при собі. Усі будуть з татом та мамою, усім стелиться весела путь до Черна і ще веселіша — у Черні, а Богданко коротатиме темний свій вік тут, лишень з бабунею та з бабунею. Як міг не жаліти після всього сина і не упадати коло нього? Геть усі статки свої, крівцю свою віддав би, аби зарадити його темноті. Та ба, не зарадить. Бабуся Доброгніва береться зробити те, тож хай буде, як вона хоче. Ачей, і зробить.
І день, і другий, і третій відсипався та почував себе всього лиш вітцем князь Волот. Та мужем жоні своїй, та сином матері. А на четвертий постукалися до воріт і гості — прибула жона воєводи Вепра з донькою.
— Б'ю чолом князеві, — спинилась і низько вклонилася, коли вийшов із дверей, зачувши іржання коней на подвір'ї. — Низький уклін і княгині Малці, — побачила і вклонилась теж.
— Спаси біг. Проходь та будь гостею, сусідко гожа. Як добре зробила, що згадала та прибула, що не забуваєш нас.
— Почула, що князя боги повернули нарешті до праотньої оселі і не могла не навідатись.
Обіймались і чоломкались, а тим часом говорили.
— Чи не воєвода Вепр приніс ті вісті?
— Воєвода у Черні, княже. Гінці його сказали. А тут і Зоринка наполягла.
Дівчинка стояла осторонь. Загледівши, що князь із княгинею звернули нарешті на неї увагу, заясніла видом і віддала чолом.
Княгиня не забарилася підійти до неї, обняти та привітати щиро. Знала-бо: вітає не просто гостю, вітає Богданкову наречену, ту, котра коли не стала ще, то стане, як не зашкодять боги, ще одною донею й княгинею в землі Тиверській. Правдиво кажучи, більше коло неї упадала, аніж біля її мами і своєї посестри, чим неабияк тішила й посестру. Ано, хто ж лишиться байдужим та непотішеним, бачачи, якою втіхою є для сторонніх твоя дитина? А княгиня Малка не просто ж собі стороння, вона — перша на всю Тивер жона. Ось тільки Богданко...
— Князь, яко вірний домочадець, — заговорила дещо іншим голосом Вепрова, коли пустила свою півдівку між

читати