Завантажити

підносилися над лісом, у Вепрового — на полуденнім. І вдачею виявилися схожі: обидва веселі й завзяті, схильні до міцної чоловічої дружби, а ще міцні тілом і духом, не боялися ані скачок шалених, ані поєдинків із звіром лютим. Тож і заприятелювали. Скільки жили вольними молодцями у своїх дідизнах, стільки й трималися купно. Одного передсвяткового надвечір'я Волот гнав коня до Веселого Долу і був на ігрищах чи якихось інших забавах у Вепра, іншого — Вепр до Соколиної Вежі, на побачення-гулянку в товаристві Волота. А вже як надходив день, що його святкувала вся земля, чи надходив час зимових ловів, сходилися всіма родами й тішилися, як серце веліло.
Потім зачастили ратні виправи, зачастили й походи до Дунаю та за Дунай. Були отроками, трималися батьків, стали мужами, не забували, шо вони сусіди-побратими: і в походах старалися бути ближче один до одного, і в січах пам'ятали, що плече побратима — надійне плече. А вже як не стало батьків і їм довелося взяти на себе батьківську ношу, поріднилися й поготів. Тепер уже доля Тивері тримала їх укупі, гострила розум і меч їхній на діла ратні і стольні.
Зимовий день занадто куций, щоб сподіватися на лови сьогодні ж. Через те князь Волот так і поклав собі: правитиметься в бік Дунаю доти, доки стане дня. Довідавшись про те. Вепр, як і там, у Черні, знову насмілився підступитися до нього з порадою.
— То ризиковано, княже. А коли ніч застане в лісі? Тим паче, що далі підуть спалені весі та городища. А в спалених можемо й не знайти ночівлі.
— Ну, чом же, за літо кожен оседок щось та поставив. Яка найближче весь?
— По один бік — Медуша, по другий — Сонцепік.
— А далі?
— Випал.
— Випал? Стривай, невже Випал?
— Так і є. А що князя дивує?
— Я був у Випалі, я знаю його. Туди й триматимемо путь.
— Коли князь був там, то повинен знати: Випал спалений, і спалений дотла.
— Кажу ж, за літо щось побудували. Раз є люди, є й оселі, а нам на ніч великих розкошів не треба. Повеліваю: тримати путь на Випал.
І збадьорився неабияк, і захвилювався — теж. Випадково опиняється він вдруге біля цього городища чи з веління долі? Це треба: знову виїхав на Випал, а до Випалу, знає, пішла Миловидка. Чи то ж відшукала кревних? Чи живе тут?
Городище справді не було вже тим, що на передлітті. З-поміж притрушених снігом згарищ стояли й свіжо рублені хижі. Правда, негусто їх стояло. Коли ж відвідали, напитуючи ролейного старосту, одну, потім другу, і зовсім засумнівалися: де справді знайдуть ночівлю, коли в кожній халупі по кілька сімей?
На щастя, староста Випалу виявився тямковитим: не довго думав та гадав, звільнив свою оселю для князя, ще одну — для мужів і челяді, а випальцям звелів потіснитися на той час, поки гостюватиме князь.
Те вдовольнило Волота, і він зажадав бачитися з ролейним старостою віч-на-віч.
— Є ще одне важливе діло, ролейче. У Випалі живе дівчина Миловида. Ярославова Миловида, — уточнив. — Знаєш таку?
— Чому не знати, знаю.
— Прийди з нею і негайно. Я повернув її на передлітті з ромеїв, — додав, аби ролейний менше дивувався. — А ладо її лишився там. Скажи, є вісті про нього.
Сподівався, що староста кивне догідливе та й подасться з оселі виконувати волю князя, а той стояв і кліпав очима.
— Піти, княже, можу, та чи прийду з Миловидкою — не знаю.
—Чом так?
—З передзим'я не бачу її в городищі.
—З передзим'я? Куди ж пішла? Куди могла піти?
—Не відаю.
—Ну, а стариня її жива, тут вона?
—Ба ні, загинула. Весь рід загинув. Миловида літувала в тітки своєї, а це не бачу. Та я піду і запитаю в тої ж тітки, де вона.
Староста уклонився й поспішив зникнути, а князь сидів, мовби у воду опущений. І хотів, і не міг втямити те, що почув. Каже, старині у Миловидки немає, рід увесь загинув, і Миловидка подалася кудись ще на передзим'ї. А до Черна не прийшла, бач. Чого б то? Не повірила речам княжим? Не побажала бути в стольному Черні? Мабуть, що так.
Поки думав та сушив себе не вельми втішними думами, ролейний староста стукався уже в двері Миловидчиної тітки й тлумачив тітці, чом прийшов, хто кличе Миловидку.
— Пробі. Таж її немає!
— Я теж казав: немає. А князь велить: знайди і приведи.
Тітка і подивована, і неабияк налякана тими речами. “Приведи? Йой, та що він собі надумав, той князь?”
— Облиш ті клопоти, старосто. Миловида полишила Випал, пішла з Випалу.
— Куди пішла? Де можна знайти її коли не нині, то завтра?
— Або я знаю? — злукавила жінка. — Пішла у світ, а світ широкий, шукай її там.
Вертів, як тільки міг, хитрий та битий на бесідах староста, а мусив вертатися ні з чим. І князь мусив лишатися в його оселі ні з чим. Через те і спати не спав до глибокої ночі, і на лови виїхав похмуріший за похмуре зимове небо. Вепр швидко спостеріг те і не втерпів, щоб не нагадати при нагоді про свою дідизну.
Нагоду дало завершення першої облави. Ловчі несли

читати