Завантажити

світі не знайти. Вони, мов дві квітки в саду цар-діви, буде згуба і згуба велика, коли не докладе зусиль, аби зійшлись і порозумілися.
І сокорила коло гостя, і до столу запрошувала. Коли ж зголосився пообідати, не забарилася накрити стіл, покликала на трапезу мужів острога, родину свою і серед усіх — приворожену чужинцем Живу.
Там він і побачив її вперше, а вже як побачив, та заговорив, та впевнився бесідуючи: ось хто кликав його через бескиди, не став зволікати, там таки, за трапезою, й сказав дівчині, що не може повертатися за гори без неї.
“Я ладна, витязю, наректися твоєю жоною, — одповіла йому Жива, — одначе ставлю й свою умову: зроби так, аби могла їздити через гори до тата-мами в гості”.
На все зголошувався і все обіцяв. Та й чом не обіцяти? Земля його хоч і за горами, та не за далекими. По цей бік бескидів вітець Живин збере люд та вирівняє путь до самого хребта, по той — зробить те саме його, Яровитів, вітець. А з перевалом і сам упорається. Що йому, витязю при молодості та силі? Чи не зрушить каміння, чи не зрівняє гору?
Так гадалося, та не так сталося. Як завершував уже рівняти через бескиди путь, відчув неабияку спрагу. А що неподалік — чутно було --- шумів, зманюючи прохолодою, потік, то й не відкладав бажання надалі, пішов напитись. Довго і смачно пив, і тільки тоді вже, як утолив спрагу, сів на коня й погнав його до батькової та материної домівки над Прутом. Не почував якихось одмін у собі, через те нічого й не помічав за собою. А під'їхав до вітцевої оселі, постукав у ворота — й змушений був загадатися: його не пустили до двору.
“Хто ти?” — запитали через віконце.
“Чи не бачите, хто? Яровит”.
“Їдь далі, чоловіче, коли видаєш себе за Яровита. Наш Яровит — молодець із молодців, а ти, не проти ночі кажучи, зловіщий із пущі і старець під сто літ”.
“Що ти верзеш? — гнівався на челядника. — Поклич князя, коли тобі зловіщі сняться”.
“Нема потреби кликати”.
“А я велю: поклич!” — гримнув булавою у ворота.
Челядник послухавсь-таки, подався до господи, а звідти появився перегодом у парі з князем-вітцем. “Голос ніби Яровитів, — казав, чимчикуючи позаду, — а личина — страшно й казати, яка”.
Князь теж прочинив спершу віконце й подивився через нього, а подивившись, як і челядник, запитав у Яровита, хто він, чого хоче.
“Ви що, отче, — хотів обуритися Яровит, а видав із серця жалість. — Жартуєте зі мною чи уроки взяли вас тут усіх? Кажу ж, Яровит я, син ваш!”
Старий причинив віконце, чути, гомонить із челядником: “Не лише голос, кінь теж Яровитів. А в сідлі чужа й страшна людина. Що ж робити? Боги світлі та боги ясні, порадьте, що робити?”
І думав довше, ніж слід, і вагався більше, ніж личило б князеві, а повагавшись, сказав: “Переночуй, муже, десь-інде. До нас приїдеш завтра, як буде день”.
“Чи ж зараз така вже ніч!” — хотів крикнути, та не крикнув, боляче стало йому, і так дуже, що й голос втратив.
Потирлувався під воротами й повернув коня до лісу. Там було їхнє тирло, а при тирлі халупа для челяді, що ходила літньої пори за товаром. У тій халупі й заночує.
І ходив на місці своєї вигнанської ночівлі, і думав, і близький до відчаю був, думаючи. Чи то ж можливо таке: рідний отець не признав, до оселі не зважився пустити на ніч. Що ж сталося? “Не лише голос, кінь теж Яровитів, — казав челядникові, — а в сідлі чужа й страшна людина”. Невже то правда? Невже його одмінив хтось?
Обмацав себе раз, обмацав вдруге й закляк: у нього таки не його вид. І сплюснутий, і порізаний глибокими зморшками-борознами.. Далебі, й справді схожий на того, що в пущі.
Як же це сталося? Чия зла сила захотіла стати їм із Живою на перепутті?
Вибіг надвір, під місяць та зорі, хотів було сісти на коня, та одразу ж і стримав себе. Куди подасться? Що вдіє? Хто признає його тепер, коли рідний отець не признав? Лишається взяти себе в руки й ждати дня, а вдень і сам переконається, що сталося.
Про сон годі було й думати. Лежав, уткнувшись спотвореним видом у сіно, і мучився, перекидався горілиць і знову мучився. І так до світання. А на світанні відв'язав коня, вскочив у сідло й поїхав не до воріт, що їх перед ним не розчинили, а до гірського озера.
Поки добрався — і сонце виглянуло з-за гори, бризнуло скісним промінням на плесо. Певен був: від того, що сталося з ним, нікуди не втече уже, через те не лякався аж надто. А заглянув у гірське свічадо — й очам не повірив: з озера дивився на нього старий-престарий, справді столітній дід. Доброликості, що сліпила колись дівкам очі, ніби й не було. Щоки запали, вид, чоло порізані глибокими зморшками-борознами.. І рот запав, підборіддя загострилося.. Лише очі світилися давнім молодечим блиском і сила почувалася в руках не менша, ніж досі. Підвівся, розглянувся і, вихопивши меча, люто, з якоюсь нелюдською злістю махнув ним зверху донизу. Струнка смерічка, та, що найближче була до води, як стояла, так і присіла до землі, підтята скісним

читати