Завантажити

ромеїв, не обмежуйтесь спорудженням острогів та веж, посадіть в уділах своїх люд тиверський — челядь, поселян, ба навіть татей, коли вони відмовляться жити з татьби. Ото буде ваша найнадійніша твердь.
— Славно! Мудро і славно!
Князь підніс руку і застеріг: він не все ще сказав.
— Хочу бачити вас своєю надійною опорою на обводах, а відтак — опорою землі і столу. Тому й речу: ідіть і утверджуйтесь, будьте волостелинами і заодно — воєводами, кожен із своєю вежею і з своєю дружиною. А коли утвердитесь, тоді й запитаємо ромеїв: чому ходили на наш бік і що шукали на нашому боці.
— Правду кажеш, княже! Най славиться Тивер і тиверська міць на Дунаї!
— Хвала князю Тивері! Слава і хвала!
Скільки пили тієї ночі, стільки й виголошували здравиці своєму привідцеві. Бо вдоволені були тим, що почули, бо не сподівалися почути таке.
Навіть тоді, як їхали наступного досвітку на лови, позирали на свого князя, мовби питаючи: “Чи правда то? Чи нам не приснилося сп'яна?” А Вепр і вголос поцікавився:
— Скільком мислиш давати уділи, Волоте?
— Скільки закладемо твердей, стільки буде й уділів. — І вже перегодом додав: — Для тих, що заслужать княжої ласки опісля, теж залишу.
— Розумію. Ми перші, однак не останні. Не осудиш, коли поцікавлюсь?
— Кажи.
— Тіру ти за ким залишаєш?
— За собою.
— Тоді просив би наділити мені землі, що прилягають до гирла Дунаю.
Волот пильно й вивчаюче глянув на нього.
— Чом так?
— Най і там будемо сусідами.
Князь не поспішав згоджуватися. Не тому, що мав інші наміри (у нього їх, правдиво кажучи, не було). Щось непевне, схоже на недовіру збудило Вепрове тлумачення: “Най і там будемо сусідами”.
— Завваж, то небезпечне місце. Може, одне з найнебезпечніших.
— Чи я належу до тих, що шукають безпеки? Зате зараз уже бачу, які перевісища поставлю там на ромеїв. Настане час — матиму у гирлі Дунаю своє пристанище і свої лодії в пристанищі. А матиму лодії — і ромеї присмирніють. Побачимо тоді, хто в кого питатиме дозволу ходити по Дунаю. Коли не береш гирло собі, віддай мені. Чи когось другого знайдеш, щоб зробив там те, що мислю і можу зробити я?
“Бистрий мій воєвода на мислі, нічого не скажеш. Ось тільки чи не занадто далеко забігає? А втім, кого справді поставлю у гирлі Дунаю, коли не Вепра?”
XVII
Усе, що слід робити в Соколиній Вежі, робить челядь, усе, за чим слід приглянути, наглядає хтось. Стара Доброгніва більше з Богданком та з турботами про Богданка. Навіть уночі не має через те отроча спокою, виходить на подвір'я, ближче до сили небесної, й молиться, звертаючись до небес:
— На морі, на океані, на острові на Буяні живуть-поживають три брати вітри.. Один — що полюбляє гуляти в краях сіверських, другий — що в східних, третій — що в західних. Повійте дужо, вітри буйнії, вийміть печаль-тоску з серця отрочого, зніміть з Богданкових очей хворобу-золотавицю, злу полудницю. Чуєте, вітри буйні! Повійте дужо, буряно і зніміть! І тебе прошу, Зоря-Зорянице, мати наша вечірняя, нічна і вранішня. Як ти виводиш на небо сонце яснеє, б'єш-побиваєш, на смерть вражаєш мечами-самосіками морок нічний, так само най буде вражена й повержена хворість Богданкова. Будьте ж мої слова твердіші за камінь, гостріші за меч-самосік. Що задумано, те най станеться.
Доглядалася до небес і молилася, а помолившись, на всі чотири сторони поклонилася і, вже розкланявшись, пішла спати. Бо вдосвіта теж треба встати й піти ні світ ні зоря до криниці, аби набрати в ній непочатої зоряної водиці, — тієї, що її з ночі ніхто не бовтав, що прийняла в себе і послані з неба роси, і передсвітанкові тумани. Гляди, серед тих дрібен-крапель знайдеться бодай одна крапелиночка живої води, тої самої, що її ждуть — не діждуться.
— Вставай, онучку, — лагідно скаже, нагледівши перегодом, як він обмацує рученятами ложе, шукаючи свою доглядачку. — День надворі, вмиватимемось та снідатимемо.
— Я заспав, бабусю?
— Не так щоб, одначе вставай, бо треба вже звикати тобі вставати рано. Скоро наш довгожданий день — світла п'ятниця. Того дня маємо вдосвіта бути надворі, зустрічати царівну Золоту Косу, Ненаглядну Красу.
Умивала Богданка старанно — і хлюпала в очі зоряною водицею, і промивала їх. А промиваючи, приказувала:
— Ішла баба з-за моря, несла повен кузов здоров'я. Комусь лишень шматочок, нашому ж Богданкові весь кузовочок. Вода донизу, а ти, внучку, рости доверху. Як із личка стікає вода, так із очей най спадає полуда.
Внук слухав і слухався. Вже потім, як посадила за стіл, запитав:
— Це вже одна седмиця залишилася до світлої п'ятниці?
— Ано, всього одна седмиця.
— Як шкода, що я не угледю царівни.
— А може ж, і вгледиш, соколику. Прозрієш і вгледиш.
— Коли б то. Знав би, то раніш надивлявся. Вона, бабусю, буде в той світлий день така, як завжди, чи не така?
— Ну що-бо ти! В цей день царівна вийде геть оновленою.

читати