Завантажити

Вони так голосно сміялися, часом здіймали такий вереск, що челядниці оглядалися врешті-решт і бігли шукати свою втікачку.
Не раз думав князь: чи то ж гоже, що все Миланка та Миланка тішить його. Може, час уже й батькові потішити Миланку?
Шукав і не знаходив для неї розваги або часу на розвагу. Тоді аж надибав і спромігся на все разом, як випали сніги.
— Ану-бо, Малко, — зайшов знадвору незвично збадьорений. — Збирай дівчаток та одягай тепліш. Поїдемо до Соколиної Вежі. Прокатаємо наших соловейків на санях-залубнях і Богданка провідаємо.
І сідали в запряжені трійкою коней сани, і їхали засніженим полем чи лісом, Волот не переставав бути таким, яким бачила його княгиня вранці. Сміявся, потішений розумуванням доньок, сам смішив і все нагадував челядникові: “Гони, гони вороних! Вони вигуляні, най ідуть чвалом. Щоб сніг летів з-під копит, щоб вітром дух забивало нашій Милані. Їй до вподоби це. Правда ж, Миланко?”
Укутував дівча, зазирав у збадьорені не менш, ніж у тата, оченята і тішився тою бадьорістю.
“Ні, я був несправедливий до Малки. — зізнавався. — Присяйбіг, несправедливий! Дівки — не така вже й пагуба для роду. Он яка ліпотна старша — Златка. А яка— Миланка. Друга Миловида буде на вроду. То чи треба падати духом і нидіти, коли так? Спіткало лихо сина? Не матиму спадкоємця-кревника? То матиму двох зятів! Котрийсь із них замінить сина, коли вже піде на зле, і сяде на княжий стіл у Тиверській землі. Ано, не все уже втрачено.. А може, й нічого не втрачено”.
XVI
Зима віддавна була порою перепочинку. І для князів та їхніх мужів, і для смердів-поселян. Не до перепочинку лиш рукомеслим людям: зброярам та золотарям, ковачам та ливарникам, стройникам та ткачам. Тим, навпаки, слід надолужувати взимку, брати на прожиток те, чого не візьмуть на передлітті, влітку, коли у полі гаряча пора. І все ж рукомеслих не так багато. Всі інші знають: настала зима — настав час для перепочинку, а кращим перепочинком завжди були й залишаються лови.
Не втримався від них і князь Волот. Відвідини Соколиної Вежі, щоправда, пригасили в ньому ловчу завзятість (там як жили, так і живуть сподіванками), все ж не так дуже, щоб відмовитися від ловів. Як тільки випали глибокі сніги і в Тивері твердо стало на зиму, заіржали біля княжих конюшень коні, залаяли на скотницях пси, озвалися, пробуючи голоси, ріжки, за ними — й басисті тур'ї роги. Ловчі покрикували на челядь, челядь — на псів, і пішла, покотилася долами зичність, недвозначно кажучи всім: князь збирається на лови.
Як виходив із терема та сідав у сани, над'їхав на вороному, мов галка, й широкогрудому, з міцними ногами й ще міцнішою гривастою шиєю коні воєвода Вепр.
— Куди велиш податися, Волоте?
— На пониззя, там звіра більше.
— А може, на свої дідизни заглянемо? В дідизнах його не менше. Давно не бували там зимової пори і не відловлювали.
— Я був, і не так давно, — відмахнувся князь і заходився всідатись. — Подамося спершу на пониззя, а вже вертаючись, заглянемо і в твою дідизну, коли так хочеш.
Догадувався воєвода: не до веселощів князеві у Соколиній Вежі, тому й воліє бути далі від неї. А самому, як ніколи, хотілося бути саме у Веселому Долі: обіцяв Людомилі тоді ще, як гостив, сказав, на лови прибуду до отнього гнізда.
Вони не вперше купно йдуть на лови. Відколи Волот — князь, Вепр — перший після князя ратний муж у землі Тиверській. Ще за молодечих літ спізналися і таки в своїх дідизнах, таки на ловах. Брали їх тоді з собою не як мужів — рано їм було сходитися у лісі з ведмедем, стинатися з ікластим вепром, брали як отроків, на яких покладалося наганяти звіра. Проте броню і отроки мали при собі справжню, та й ловчих навиків не позичати їм. Всяке ж бо трапляється на ловах, як трапилось і тоді, за першого знайомства молодого княжича з молодим сусідом по оседку — Вепром. Ішов з челяддю, галасував, як і челядь, наганяючи звіра, а обернулося так, що звір погнав на нього. І погнав не як-небудь — лавою. Кінь схарапудився тоді і викинув княжича з сідла. Як те сталося — і помітити не встиг. Та й не було коли помічати. Уступили з дороги челядники — рвонув услід за ними й гнідий. А вепри он уже, поруч. Єдине, на що спромігся, — підхопив сулицю й став до бою. На що покладався, сам не відав: вепрів, що йшли прямісінько на нього, було два, і обидва не вепри — веприська.
— Бери того, що по ліву руч, — почув позад себе. — Я беру того, що по праву.
Той, що скакав на коні й кричав йому, теж був із сулицею. Хто — пізніше вже довідався, а довідавшись, не розминувся так собі: і до Соколиної Вежі запросив, і конем-гриванем, що носив потім Вепра на Дунай і поза Дунаєм, винагородив. Бо таки щиро вдячний був за поміч, бо й батьки після того близько зійшлися і мали себе за приятелів-соратників. А ще ж і жили по сусідству: Волот із вітцем своїм по один бік лісу, Вепр — по другий, у Волотового вітця бортна межа позначалася на полуночнім лику дубів, що стояли по взгір'ю і

читати