Завантажити

чарам та урокам, жодна зла сила не нашкодить уже тобі.
Ці два подвиги, сам бачиш, маєш вчинити заради себе”.
“А як же я доберуся на острів Буян, — не втерпів Яровит, — як звідти повернуся?”
“Не спіши. Скажи спершу: умієш берегти таїну паче зіницю ока?”
“О так! Інакше я не був би витязем”.
“То знай: ця з тих, що її треба тримати за сімома замками. Там, де Дунай впадає у море, бував?”
“Не доводилося”.
“То доведеться. Саме туди прилітає з острова Буяна Стратим-птах. Всеньке літо викупується в Дунаєві, кружляє, шукаючи поживи, по околіях, бо живиться не лише рибою і падаллю. Паче всього нишпорить за тою їжею під кінець літа — тоді, як має повертатися вже на острів Буян. Без вагомого запасу кінської падалі не відлітає до Вираю. Ось ти й скористаєшся тією слабістю Стратим-птаха. Їдь у гирло Дунаю, сховайся разом із конем своїм у надійному місці і коли помітиш, як винишпорює той птах-велетень здобич свою, забий уночі коня, вийми з нього тельбухи, а сам залізь у черево. На світанку Стратим-птах розшукає твою приманку й перенесе її, а відтак і тебе, на острів Буян”..
“Вчиню, як радиш, — потішився Яровит. — Одначе скажи, коли такий добрий, як же я повернуся звідти?”
“А то вже твій клопіт. Берешся вчинити подвиги, шукай і способу”.
“Ну гаразд. А що ж буде з Живою? Вона ждатиме мене?”
“Зворотну путь до нареченої своєї Живи прокладеш третім і останнім подвигом: маєш вирятувати з біди морську царівну — ту, котра призначена тобі богами яко жона твоя. Як ти страждаєш оце від наслання, що спотворило вид твій, так і вона страждає від переслідувань царя-нелюба. Знай: це чи не найважчий твій подвиг, бо треба буде самого себе перебороти”.
“Як то?”
“А там побачиш, що та як. Одне знай: порятуєш царівну, боги можуть розщедритися й звільнити тебе від призначеного ними ж — бути мужем морській царівні. Не порятуєш — не повернешся й до Живи”.
Яровит загадався, а поки думав та гадав — і ворон зник.
“Вставай, молодче, — будив його тим часом волхв. — Настав мій час, вмирати буду. Не забув, про що домовлялися?”
“Ні, дідусю. Вчиню так, як веліли”.
“Помагай тобі бог у ділах твоїх многотрудних. Це боги послали тебе до мене, аби не дав плодитися в моїм тілі усякій нечисті”.
Сказав — і затих.
Віддавши тіло покійного вогню, Яровит знову замислився. Як же йому бути? Правитись до Живи й сказати усе, що сталося з ним, чи вертатися до вітця свого?
“А ти мене пошли до Живи, — підказав людським голосом кінь. — Доки мандруватимеш там десь, нагадуватиму їй про тебе і тим утримаю від зневіри”..
“А й справді, — Яровит йому. — Ти мені найвірніший содруг. Чи можу віддавати такого Стратим-птахові? Іншого попрошу у вітця, як і челядь, що має зашити мене у череві коня, аби надійніше доправився на острів Буян”.
Далебі, не день і не два ніс свою ношу Стратим-птах через дощове море, бо коли сів, не міг уже ласувати падаллю: звалився неподалік і заснув. Тим скористався витязь Яровит, розпоров коню черево і виліз на волю. А вже як виліз, поспішив загубитися в зелених, мов рута, островобуянських садах.
Дивовижно незвичний світ постав перед очима враженого землянина. Небо таке ніжно-голубе, що, здавалось, розтанеш у ньому, коли дивитимешся довго. І світло лилося з небес до лоскоту приємне та м’яке, і пахощі виповнювали сад неземним ароматом, і співи витали над садом такі віддалено ніжні та мелодійні, що слухав би та й слухав їх, упивався б та й упивався б ними. Та на те Яровит був витязем, аби не піддаватися ані силі, що стає супроти нього скелею, ані спокусі, що спроможна валити й скелі. Пригадав, чого прибув на острів Буян, і прогнав від себе спокусу, став дивитись-розглядатися, де є і де може бути в цім диво-царстві терем царівни. Недовго й дошукувався. Вдалині підносилась некрута гора, а ту гору оперізувала блакитна, як і небо над островом, стрічка ріки. По цей бік річки, в долині, стелились зелені, щедро засіяні квітами луки, по другий, на підгір'ї, знову сади та сади. А де ж бути терему Золотої Коси, Ненаглядної Краси, як не в саду та не на підгір'ї, і де бути джерелу живої води, як не там-таки, в підгір'ї, поблизу ріки?
Цар-Діва, видно, спочивала в теремі, бо німував терем, німотно було й довкола терема. Тільки й гомону, що спів пташок та плюскіт джерела.
“Це там, біля ложа царівни”, — догадувався Яровит. Поклав собі так: тут сила його нічого, мабуть, не варта; тут коли не перехитрить, то й не добуде води. Тож не поспішав. Ступить кілька ступенів, розглянеться — і знову йде, розглянеться — і йде. Та ось завважив витязь: пахощі стали примітно відчутними, такими душисто-солодкими, ледве переборював себе, аби не сісти там, де стоїть, і не заснути. А вже як сяде, знав, і поготів не втримається, засне.
“Чи не є це вона, сторожа Цар-Діви? — подумав. — Присяйбіг, вона, та сила, що не підпускає смертних до живої води!”
Ну, коли і всього, то він не сплохує. Не затим пантрував за

читати