Завантажити

звалився? Вперше бачиш, як цар із царівною змагаються?”
Розштовхав цікавих своїми дужими ліктями й спинився, вражений: в пристанищі морськім підносилась над водою велика золота кліть, а в тій кліті сиділа, висунувшись по груди з води, золотокоса діва. І такі довгі та пишні були вони, її хвилями спадаючі коси, така ніжна голубінь світилась в очах, стільки муки було в тій голубіні, на стомленому неволею виду, що в Яровита йойкнуло з жалю серце і заціпеніло. Та це ж не діва, це — богиня! І таку цар тримає в кліті, хоче підневільне взяти з нею злюб?
Незчувся, як розштовхав решту цікавих й опинився поруч із царем, що гарцював на коні й допитувався у діви:
“Де ті кляті кобилиці, де?”
“Казала вже, — спокійно відповідала царівна, — у морі вони”.
“Я заганяв через них челядь, сам був на березі й кликав, не виходять з моря”.
“Значить, я не тобі суджена, коли не виходять”.
“Ти не зізнаєшся, яке слово маю сказати їм, аби вийшли?”
“Сам здогадайся”.
“У-у! —лютував цар. — Знай, не повідаєш того слова завтра, післязавтра, викину разом із кліттю на сушу. Подохнеш, мов риба”.
“Що з того, — царівна йому, — тобі все одно не дістанусь. Кажу ж, щоб жити на суші, маю скупатися в молоці морських кобилиць. А кобилиці вийдуть на поклик лише однієї людини на землі — мого судженого”.
“А що, царю, — подав голос і витязь Яровит, — може, будеш розважливий і відпустиш діву? Чув, що сказала? Все одно тобі не дістанеться”.
Цар метнув у його бік позирки-стріли й підібрав поводи. Ось-ось, здавалося, приострожить коня й бурею рине на зухвальця. Та не встиг приострожити. Обернулася на той час царівна, й нагледівши Яровита, крикнула потішено: “Ось він, — вказала білою, мов морська піна, рукою. — Ось мій суджений! Йому і тільки йому скориться море, усе, що в морі. Чули, лише на його голос вийдуть морські кобилиці!”
Царські вої оголили мечі, обступили Яровита.
“Іди, — сказали. — Іди й клич”.
“Я піду, — погодився витязь, — та кликати маю без свідків. І не серед білого дня — поночі. А крім того, у мене будуть свої вимоги”.
“Ніяких вимог! Коли хочеш носити голову на плечах, роби, що велять!”
“О ні, так не вийде, царю. Скажу тобі те, що й царівна казала: який матимеш із того хосен? Якщо загину я, ти теж не візьмеш із царівною злюбу. Мої вимоги тільки прихилять до тебе царівну”.
Хтось із челяді шепнув цареві на вухо: “Погоджуйся. Аби тільки кобилиць виманив із моря, в усьому іншому обійдемося без витязя”.
“Гаразд, — зголосився цар. — Кажи, які твої вимоги”.
“Перша з них. Дай мені бойового коня при сідлі і збрую”.
“За цим не стане, — зголосився Халіль. — Кінь тобі буде. Кажи, які ще в тебе вимоги?”
“Їх небагато, царю, всього лиш одна. Та скажу я її після того, як добуду для царівни молоко морських кобилиць і скупаю її в тому молоці”.
“Чом так?”
“Аби ніхто не підслухав те, що казатиму, і не завадив нам зробити її земною дівою”.
Цар вагався. І вірити не хотілося чужинцю, і не вірити не міг. Зрештою зважився й кивнув головою: хай буде так.
Яровит звелів приготувати бурдюки для молока, а в пристанищі поставити великий казан на підмостках із каменю. Сам же сів на подарованого царем коня й подався далі від цікавих до того, що буде цієї ночі на березі моря, людей.
Він не збирався втікати. Честь мужа і витязя не дозволяла йому залишити царівну в біді. А крім того, пам'ятав веління ворона: “Порятуєш царівну — боги звільнять тебе від даної їй обітниці, не порятуєш — не матимеш жони й серед земних”. Клопотався іншим: яке ж то слово має сказати кобилицям, аби послухались його і вийшли, з моря, дались подоїти себе? Білі? Буйногриві? Морські? Щось ніби не те. Якось інакше іменують їх у роді слов'янськім. Чи не... Так і є: вілині сестриці! Коли починають казку говорити, так і речуть: “Вілині сестриці, морські кобилиці”.. Халіль міг не знати цього, через те його й не послухалися. Ано, саме через те!
Коли вранішня зоря з'явилася на обрії й знаменувала наближення нового дня, став край берега й сказав неголосно, звертаючись до морських глибин: “Вілині сестриці, морські кобилиці. Низько вклоняюсь, прошу-благаю: вийдіть із моря, порятуйте сестру свою, морську царівну, від великого горя”.
І тільки-но мовив те, випливло з глибин морських дванадцять білогривих кобил, вийшли, стали одна при одній і мовили: “Чого волієш, молодче?”
“Віддайте молоко своє, най царівна вчинить те, що хоче, та позбудеться неволі агарянської”.
“Коли для того, щоб позбулася неволі, бери”.
Поки видоїв усі дванадцять кобил, доправив до пристанища молоко та розпалив багаття під казаном, з'явилися цікаві, челядь розбудила й царя — така була його воля: хотів на власні очі бачити, як купатиметься в кип'ячому молоці морська царівна.
Її звільнили вже з кліті. Оточили, щоправда, надійною сторожею, все ж звільнили й привели туди, де мало статися купання.
Царська челядь

читати