Завантажити

Захочемо — до ранку будемо там”.
“То пішли нагору, піднімемо вітрила”.
І погодилась, і перша подалася туди, де щогла та вітрило. А вийшла нагору та розглянулася — й мусила прохолонути: на морі стояла повна тиша.
“Доведеться чекати ранку”.
“А доведеться, — Яровит їй. — Вітер теж улігся на спочинок”.
Розігналася було йти до кліті-затишку, та одразу ж і передумала.
“Чому маємо чекати? Чи я не морська царівна?”
“Бо таки ні. Сама ж казала, стала земною”.
“Стала, утіхо моя, та не зовсім. Не можу я без моря. Хоч раз на день, а мушу скупатися, побувати серед тих, з ким жила-тішилась, будучи дитям, а потім дівкою-царівною”.
“Йой”.
“Чого “йой”?
“То як же воно буде?”
“А так і буде, як нині є. Чи я не з тобою, чи тобі мало мене?”
Змовк Яровит, мабуть, не знав, що сказати своїй Любаві, і Любава збентежилася, а збентежившись, не забарилася розігнати його журбу-задуму.
“Хочеш, — довірливо заглянула в вічі, — до ранку таки будемо в утаємниченій від людей землі”.
“Як то?”
“Отам лежать плетениці. Зроби з них дванадцять шлей і викинь наперед лодії”.
“Хочеш сказати...”
“Саме те, що подумав, утіхо моя, й хочу сказати. Звелю — і морські кобилиці доправлять нас до ранку до тої необжитої землі”.
Не зовсім вірив їй, а все ж скорився. І шлеї поплів, і до лодії приторочив, і поперед лодії викинув. Коли ж випірнули та струснули гривами білі, мов піна морська, кобилиці, і пожвавився, і про сум та непевність забув... Бо таки попливли з Любавою так швидко, що знялись і пішли в усібіч круті хвилі, повіяло стрічним вітром, а вже вітер зривав і кидав на них, потішених і вдоволених, м'яку піну, холодні й від того лоскітне-дошкульні бризки. Звідки йому, земному, було знати, що то не просто собі бризки, то чари Любавиного батечка — царя моря. Плив і насолоджувався тим плаванням-летом, розкіш-волею, що можлива тільки на морі, присутністю діви-краси, що подарувала йому море. А коли така розкіш серцю і такі чари на серце, де вже думати про якісь сумніви і якусь непевність. Обіймав потішену його вдоволенням Любаву й купався в знадах-розкошах її, як лодія в збуреному морі.
До берега обіцяної царівною землі пристали тієї вранішньої години, як сходило сонце і його скісне проміння щедро залило доли та гори. Може, й не примітили б тієї щедрості, та з ночі випала на дерева, на трави роса, а скісне проміння уміє вишукувати роси. Заграло, замерехтіло в тих диво-перлах, здавалось, видзвонює в них. Торкається падінням-доторком і видзвонює кришталево чистим дзвоном.
“Ніби на острові Буяні”.
“Подобається?” — питає царівна й ласкою заглядає у вічі.
“Кажу ж, ніби на острові Буяні. А так, як на Буяні, ніде немає”.
“Ну, — веселішає, — тоді тут і житимемо”.
Вони оглянули за день долину, були у лісі, під горою. Просто ходили й милувалися привіллям цеї землі чи збирали ягоди й снідали та обідали в парі, все гомоніли й гомоніли, парувались та парувались, і хто знає, що більше радувало їх: віднайдений закуток-вирай на землі чи те, що він давав привід сподіватися: вони єднаються назавжди.
“Сам споруджуватимеш терем, — запитала царівна, коли повернулися на лодію, — чи родаків моїх покличемо?”
“Чим же я споруджуватиму його, коли, крім рук, нічого не маю?”
“І то правда, — осміхнулася. — Ну, то лягай і спи, а я посиджу над тобою”.
“Чого маєш сидіти?”
“Хочу так. Першу ніч ночуємо на своїй землі, мушу приглянутися, яка вона поночі”.
“А я засну. Бо ніч не спав і день був суєтний”.
І він заснув. А прокинувся другого дня, Любави не побачив коло себе. Підвівся, розглянувся — таки немає. Поспішив, спонукуваний тривогою, із лодії, та тільки-но вибрався звідти, як знову змушений був стишити ходу. Лодія їхня стояла в тихій заводі, біля кам'яної стіни, а одразу за заводдю підносився в небо й дивував величчю та неабиякими розкошами терем-палац. Він був мармуровий, з високими, прикрашеними різьбленням вікнами. Довкола палацу лад і досконалість, така досконалість, ніби усе, що є тут, виросло за ніч із землі й постало перед очима заспаного витязя, як диво з див.
Здолав-таки свій подив, як і свої сум'яття, й попростував до палацу. Назустріч йому вийшла Любава. Уклонилася низько й мовила звичне:
“Прошу мужа й господаря до нашого терема”.
Не питав, звідки такий, як могло статися. І так догадувався. Ходив слідом чи поруч із Любавою й слухав, що казала. А вона все оповідала та й оповідала. І світилась оповідаючи. Якимсь м'яким, до лоскоту приємним світлом. Бо й сама була неабияк вдоволена тим, що має господу, що буде господинею. Може, саме те вдоволення й робило її не просто ліпою та гожою в новому вбранні, — божественно чарівною.
Незчувся Яровит, коли і як перейнявся її радістю і став тішитись її втіхою.
“Такі палаци, — осміхнувся своїй судженій, — чував, є тільки в заморських царів”.
“А хіба ми не царі?”
Вони й справді

читати