Завантажити

якої зустрілися.
— Князь землі Полянської Острозор, — велемовно почав Гудима, узявши до рук братницю, — шле тобі, князю, і всім мужам землі Тиверської свій низький уклін і найщиріші зичення добра та здоров'я.
— Спаси біг, — подякував Волот. — Як ся має князь Києва і всіх полян? Чи живий, здоровий? Чи міцно стоїть на східних обводах землі Троянової?
— Дякувати богам, міцніше, ніж колись. І на силі та здоров'ї почувається нівроку. Будує отній Київ, будує й інші городи з боку степу.
— А що степовики? Чи правда, що йдуть уже і за Дніпро, в полянські землі?
— Іти не йдуть, принаймні ордами, а тирлуються недалеко. Коли б не було її, загрози вторгнення, чи князь будував би їх, твердині по Дніпру?
Тиверці схвально кивали головами.
— Ви звідтам, з боку степу, бороніть землі слов'ян, ми звідси, з боку Дунаю, боронитимемо.
Пили за те й виголошували здравиці, пригощалися яствами й знову виголошували. Поляни знали вже, яка біда постигла тиверців у Придунав'ї, й не поминули поцікавитись подробицями: що, власне, сталося і чому сталося?
— А чому, — не ховався Волот перед своїми гостями і соузниками, — ромейським воєводам захотілося набити киси солідами, ось і подалися в наші землі за дармовщиною. Ціна на рабів на їхніх торгах не падає, беруть по двадцять солід за голову. А коли тих голів тисячі та й тисячі, то чом не спокуситися?
— Забули, виходить, що слов'яни можуть побувати і в їхніх землях.
— Саме так: забули.
— А тим, хто забуває, — втрутився хтось із тиверських мужів, — слід нагадувати, що то татьба, що за татьбу рано чи пізно доведеться розплачуватися.
— Ано, — підтримали його і не тільки тиверці, поляни теж. — За татьбу рано чи пізно доведеться розплачуватися!
Пили не ситу, що водилася в усіх слов'янських землях, пили янтарне вино з родзинок, а вино помітніше підігрівало кров, будило буйні поривання як у тих, що зазнали ромейської кривди, так і в тих, що співчували покривдженим. Гудима бачив те й не забарився підвестися, аби попросити тим уваги і тиші.
— Буду щирим із вами, братіє, — звертався до тиверців. Пливучи Дніпром до моря, а морем — до Черна, поляни передусім це хотіли сказати Тивері і її мужам: ви не будете самотні, коли доведеться вийти на прю із супостатами, що там, за Дунаєм; поляни були і будуть з вами. Так сказав князь Острозор, так і я кажу.
Тиверці дружно підвелися й простягли до гостей виповнені вином братниці.
— Слава князю Острозору і люду полянському! Так діють лише браття. І люд тиверський не забуде цього.
Пригадували колишнє й хвалилися колишнім або заприсягалися у вірності й возносили хвалу братньому єднанню. Бо вони таки браття, бо того вимагає діло землі, честь люду слов'янського і потреба люду.
Вловивши у веселому гаморі застілля слова про потреби люду, Гудима знову звівся над усіма й заговорив, долаючи гамір.
— На часі буде сказати, братіє, що саме потреби люду слов'янського й звеліли нам, мужам землі Полянської, сідати в лодію і добиратися до вас через несамовиті пороги на Дніпрі, затим — бурхливим морем. Бо певні: далі не можемо сидіти в своїй землі і мати лиш те, що маємо. На хліб і мед, на віск і спокусливу для заморських гостей пушнину хотіли б брати дещо і в сусідів: залізо, паволоку, кузнь і вироби майстрів заморських. А ще є потреба бути в сусідів і вчитися зводити кам'яні споруди, городи та вежі з каменю, аби були міцні і неподатливі, не боялися ані вогню, ані заліза, аби стали твердинями землі нашої і там, по Дніпру, і тут, на Дунаї. Чи так мислимо, братіє?
— Так, так! Черн дещо знає вже, а проте і більше знати не завадить. Ромеї он які храми мурують.
— Чули ми: маєте намір будувати сторожові вежі по Дунаю?
— Мусимо, коли не хочемо спустошення.
— Правда ваша: аби не терпіти спустошення, слід стати на Дунаї твердою ногою, — спорудити там такі ж тверді, які спорудили супроти вас ромеї. Та чи не час, братове тиверці, мати вже нам коли не на Дунаї, то поблизу Дунаю морські пристанища, а в тих пристанищах — лодії, такі, що по Дністру ходили б, і такі, що на них за море не страшно було б пливти? Саме з такого пристанища і на таких лодіях ми, слов'яни, й проклали б своїм товарам путь у заморські краї та й із замор'я возили б дещицю. А ще на тих лодіях могли б ходити на січу з супостатами своїми і не тільки тут, на Дунаї, а й у сам Константинополь, не лише тоді, як ромеї йдуть на нас, а й у тім разі, коли є потреба упередити ромеїв.
Тиверці принишкли, по їх видовжених лицях видно було: не зовсім розуміють полянського нарочитого мужа або ж не вірять, що все, сказане ним, можливе..
— Скажу більше, — бачив те нерозуміння Гудима. — Ми тому й пішли Дніпром через пороги, що хотіли знати: зможемо ходити тією путтю до моря чи не зможемо.
— І що сказало плавання?
— Зможемо, а проте путь та многотрудна і небезпечна. З товарами лодії не пройдуть через пороги, розбиватимуться і неминуче. А крім того,

читати