Завантажити

повертала здоров'я, поверне й Богданкові, правду кажу.
Так сокорила біля всіх, такою вірою засівала сумну княжу оселю, немовби й справді певна була: таки поверне Богданкові зір. І та матусина певність стала краплею, що зрушила камінь: вона здолала його, Волотову, зневіру й скинула ношу з плечей. Хай не зовсім, все ж одійшов серцем, став схожий сам на себе. Коли ж наблизився час від'їздити родині з Черна, не поклався на челядь, сам викликався провести дітей до прадідівського вогнища.
Давно колись вони з братом Остромислом мали не набагато більше літ, аніж має зараз Богданко. Як поривалися тоді до дідового оседку в урочищі Дубровик і найбільше — до Соколиної Вежі, що високо здіймалася над околіями. А так, терем у діда хоча й був не гірший за той, що мають зараз у Черні: і високий, і просторий, і кліті мав, як дольні, так і горішні, — все ж із нього не видно того, що видно з вежі. Вона — на шість ярусів, утричі вища, ніж терем, і міцна-преміцна, рублена з моченого дуба. А найбільше тішила їх, дітей, тим, що мала на кожнім ярусі бійниці та зорові віконця-щілини. З неї можна було оглядати геть все урочище та підступи до урочища, не кажучи вже про поле, що мав дідусь у долині. Яка то втіха була, оглядати, яка радість — почувати себе воєм, що стоїть на сторожі оседку, всієї землі. А ще ж на горішнім ярусі дід Благовіст тримав своїх улюбленців — соколів. Жив-бо не тільки з поля, а й з лісу, може, навіть більше з лісу, ніж з поля. Мав борті і бортні межі, мав он скільки виводків соколів і полюбляв ходити з ними на лови: у лісі — на куниць і вевериць, у полі — на зайців та лисиць, на водоймищах — на кряків, гусей та лебедів. Ходив він із сулицею й на вепра, ведмедя, ба навіть на тура, одначе над усе ставив лови з навченими соколами. Через те й вони з братом линули серцем саме до соколів. І годували їх у горішній із горішніх кліті, і добували звідтам, коли дід збирався на лови. Вежа була найулюбленішим місцем дитячих розваг. Це з їхніх уст і від їхніх постійних розмов зимової пори про соколину вежу, як і від неабияких бажань податися на передлітті до того найутішнішого місця дитячих забав дідів оседок Дубровник дістав собі другу назву — Соколина Вежа.
Он скільки літ минуло відтоді, де тільки не бував за ті літа, чого не видав, а Вежа пам'ятна найбільше. І вабить чи не найбільше, надто в ті дні, як камінь лягає на серце і є потреба зрушити його чимось із серця. Он вона видніється уже. Від Черна до дідового оседку лиш десять поприщ, а така дивина стає перед очі, ніби потрапляєш в інший світ. Є тут широкий діл, а в тому долі-пониззі — поля та галявини з-поміж рідколісся, є й гори чи просто узвишшя над долом. З одного, другого і третього боку. А на тих узвишшях— справжні ліси, густі й непрохідні, як казав дід, зелена сторожа Дубровника, бо таки прикривають оседок від чужого ока. По тому узвишші і йшла дідова, а нині його, Волотова, та матусі Доброгніви бортна межа. За нею інші пішли урочища й інші оседки, дідове ніби в зеленій чаші, що має один витік — до Черна і Дністра. Тому тут так затишно і так привільне, ніби у Вираї, на сонячній галявині острова Буяна.
Знав, Вепр упорається з тим, що поклав на нього: і віче скличе, і дружині дасть лад. Тож і не поспішав до Черна, лишився на день у Соколиній Вежі, лишився й на другий. Слухав дитячі верески-захоплення і відходив серцем, втішався радісним передзвоном птаства над нивами — і ще певніший був, ніж там, у Черні: матуся Доброгніва не просто потішає їх, вона вірить: не все утрачено вже. А коли вірить господиня їхнього древнього оседку, то чому не повірити йому ? Вона ж таки знається і на травах, і на водах та росах, каже, не одному і не одній повернули зір. Гляди, саме зоряні води та зоряні роси повернуть його й Богданкові.
Хто знає, чи поїхав би він і третього дня до Черна, коли б не прискакав звідтам гінець та не сказав: на князя чекають нарочиті мужі.
— Ромейські?
— Ні, полянські.
— І чого хочуть?
— Вепр не повідав, чого хочуть. Казав, най їде князь, без князя він не може мати з ними бесіду.
Перше, до чого вдався у Черні, вислухав Вепра, а вже потім звелів челяді приготувати яства і накрити в гостинній залі столи. Бо кликав на розмову не лише нарочитих мужів із города Києвого, а й кращих людей Черна — тих, що ходять із товарами в чужі землі, і тих, що знаються на будівництві лодій та пристанищ.
Від Вепра знав уже: очолює тих, що прибули з полян, ратний муж Гудима, той самий воєвода Гудима, що стояв на чолі полян у тім, здійсненім за батька Яроша, поході на ромеїв. Хто серед решти нарочитих мужів, не відає, а проте, коли зважити, чого прибули, не важко догадатися: є серед них і будівничі, і кормчі, і ті, що хочуть обувати в заморських землях з товарами.
Зустрічалися не так, як у ромеїв. Були і братні обійми, і чоломкання (серед полян, як і серед тиверців, немало таких, що зналися вже), а найбільше невимушених бесід, принаймі до тих пір, поки не сіли за столи та не почали ту розмову, заради

читати