Завантажити

асійські таті промишляють там. Коли побачать нас із товарами, не дадуть доправити до моря. Отож ми винесли з тої нашої мандрівки іншу мисль: плавання в полуденні краї слід починати звідси, з Тиверської землі, якщо буде на те воля тиверці в.
Волот більше, ніж інші, був зацікавлений речницею полянина Гудими, через те не спускав із нього пильного ока.
— Воєвода хоче сказати: товари треба буде правити возами до Черна, а звідси лодіями — за море?
— Можна, княже, й так, а ще ліпше буде, коли оберемо для морського пристанища стару грецьку Тіру.
І знов загомоніло застілля: а так, Тіра — зручне місце для морського пристанища. Там — лиман, а лиман — те, що й море. Звідти можна буде ходити не лишень у Мізію та Фракію, а й до самого Константинополя.
— Там має бути город? — цікавиться Волот.
— Поки що досить острога.
— Відтак і вої?
— І вої, княже. Такі числом, при такій броні, за такими мурами, щоб могли захистити наші лодії і наші товари, а ще були б надійною сторожею в усьому Придунав'ї.
— Муж із полян правду каже, — вихопився хтось із підпилих тиверців. — Давай, княже, згоду! Матимемо пристанище — матимемо й лодії, а матимемо лодії — дістанемо ромейських татей у фортецях і поза фортецями. Ано! Тоді нам не лише Хільбудій, сам імператор із палатійськими воями не страшний буде.
Князь Волот виповнив вином братниці гостей, затим — свою.
— Усі так мислять? — підвівся за столом.
— Усі! Давай, княже, згоду!
— Згода буде, та є ще питання до нарочитих мужів із полян: чиє то буде пристанище?
Гудима осміхнувся, а проте не зволікав із своєю речницею на те.
— Чия земля, тому належатиме й пристанище. Поляни, як і уличі, дуліби, сподіваюсь, задовольняться тим, що матимуть у Тірі свій куток, свої сховища для товарів і свої лодії. А ще — дозвіл на перевіз, на право безборонно правитися з товарами по Тиверській землі.
X//
Що ближче підходила Миловида до Випалу і своїх кревних у Випалі, то менше було певності в ході.
“Боги, будьте добрі, — благала подумки. — Збережіть їх і помилуйте, зробіть так, аби те, що казав князь, не стало правдою. Най то буде всього лиш вигадка мужа, котрому будь-що хотілося зламати й лишити при собі дівку. Най буде ліпше так, аніж інак. Чуєте, боги! Зголошуюсь не застати ані старої, ані нової оселі, в котрій так бажалося жити і тішитись знадами світу, та не зголошуюсь, не хочу, аби сталося щось гірше. Зробіть так, боги ясні, аби застала там, у Випалі, і маму, і тата, і братика з сестричкою, бабуню з дідусем. Не робіть мене сиротою, ласкаві боги, не губіть до краю”.
Ішла з Черна тією самою путтю, що й минулого поліття їхала з татом, мамою, супроводжувалась Божейком. Через те по примітних обочинах, дубах та галявинах бачила: Випал не так і далеко вже. За тим лісом піде поле, а вийде в поле — побачить оселі випальські. Бо лежать у долині під лісом, бо з поля їх так гарно видно. Швидше прийти б та глянути на Випал, та потішитись зустріччю з кревними — ото і всі Миловидчині жадання, уся турбота. Та ще тривога: чи ж діждеться її, зустрічі?
Тим жила, верстаючи неблизьку путь, звідти, власне, й черпала силу для своєї путі. А вийшла з лісу та глянула в діл — стерялась і змаліла на силі: на місці осель випальських лежало суцільне згарище. Лише там, де була околія Випалу, стояло осиротіло кілька халуп.
— Горенько моє! — заплакала. — Невже ж і все інше — правда?
Таки повірила, мабуть, тому, що казав князь, ішла й світу не бачила за сльозами. А розшукала на згарищі місце, де стояла дідусева хижа, розглянулась на попелищі, що лишилося від нової татової оселі, і зовсім заголосила. Кликала матір, тата, кликала братика, сестричку, нарешті бабуню, свою найдобрішу з усіх добрих та прихильних до неї людей, — дарма. На всі чотири сторони світу кликала — і все дарма, ніхто не відгукувався на її клич.
Геть змаліла на силі, плачучи, й присіла на єдину на всьому подвір’ї колоду, що лежала свого часу біля дровітні і вціліла від вогню. А присівши, схилила на руки обважнілу від невтішного горя голову, схлипувала. Нікуди не поривалася більше, ні про що, здавалось, не думала, сиділа й ковтала щедрі в такій оказії сльози. Аж чує — наблизився хтось. Оглянулась — господиня з сусіднього подвір'я.
— Чи не Миловидка часом?
— Не пізнали, бабуню?
— Боженьки! — зраділа жінка. — Жива, виходить, повернулася до отчого порога!
— Як бачите. А чи жива моя стариня, усі кревні? Чом нікого не бачу?
— Лихо постигло нас, дівонько гожа. Глянь, що зробили таті ромейські з Випалом. Мало кого обійшло воно, те страшне лихо, а ті, кого обійшло, у лісі зараз, рубають дерева для хиж.
— Ну, а мої тато, мама? — підійшла і вхопила стару за обидві руки. — Чулись-те, мої кревні живі?
Сусідка не зводила з неї посмутнілих очей.
— Тобі б не питати, Миловидко, мені б не розповідати.
— Йой, бабцю, та що це ви кажете?
— Що чуєш, дитино. Вельми ревно

читати