Завантажити

знедолених, аби зробити знедоленою. Збагнув, яке безліття чекає наділену божественною ліпотою рабиню і викупив”. Жінка створена богами на те, щоб множити рід людський. А така множитиме лише красних серцем і плоттю. То чому й не подбати про таку? Чи таких, як вона, багато на світі?”
Не втримався, знов скосив оком на Миловиду й помітив нараз, що вона теж дивиться на князя. Не допитливими, ні, сумними й болісно-благальними очима.
— Щось хочеш запитати, дівчино? — ступив крок і сів поруч.
— Все те ж, княже: невже нема й не буде ніякого порятунку для тих, що лишилися в ромеїв?
Помовчав, бо знову гадав: казати — чи не казати?
— Ромейський імператор обіцяв прислати до нас своїх слів. Будемо домагатися, аби повернули. Він не хоче війни з антами, отож змушений буде прислухатися.
Ніч застала в морі і надто далеко від своєї землі. Та й темна, з усього видно, буде. А в темряві морем далеко не підеш.
— Попереду ромейське пристанище Томи, — нагадав кормчий.. — Добиратимемося до нього чи заночуємо на пустельному березі?
— Ми вже ночували раз. Було б ліпше, коли б зовсім не виїздити на берег.
— Можна й не виїздити. Підійдемо ближче до берега, станемо на корчагу та й заночуємо. А пливти наосліп небезпечно.
— Отак і зробимо.
Зворотна путь видалася важкою і тривалою. Тієї, першої, ночі таки застукав у морі й мочив до ранку, а потім мало не до полудня дощ, по дощі настала цілковита тиша. Отож лодочні греблись та греблись, а знову змушені були стати на ночівлю в морі. У гирло Дністра зайшли десь аж на третю добу і то над самий вечір. Були стомлені, і змучені, і вимоклі до нитки. Тому не стали добиратися до Тіри, вибрали зручне місце й спинилися на ніч табором. Для слів, князя і окремо — для Миловиди напнули намети, лодочні назбирали сухих дров і розклали багаття, аби обсохнути до ночі та й уночі грітися, пильнуючи табір.
Почувалися всі вільно і примітно полегшено. Хоча до тиверських весей неблизько (межа осідлості йшла вище, тут — незайманщина), а все ж це була вже своя земля, на ній ступалося і вільніше, і певніше. До всього й ліс не скрізь підходив до берега. Зеленіли понад лиманом галявини, полискували чистими плесами прісні озерця, така первинна краса та свіжість напливали звідусіль, яку можна подибати тільки раннього передліття і саме там, де не ступала людська нога. Чи Волот такий зворушений був тим видивом окружним, чи захотів розім'ятися після кількаденного плавання, — полишив заклопотаних своїми клопотами дулібів та й пішов знічев'я берегом — спершу до зеленої галявини, далі загледів, що то — мокрий луг, і взяв ближче до лісу. Йшов, споглядав ліпоту довкружну, тішився, буянням зелені, торжеством життя на землі і ні про що, здавалось, не думав. А втім, ні. Раз тішився, виходить, думав. Ліпо йому тут, серце кличе. Куди й пощо — до пуття не знає, а кличе. Хочеться привілля чи все ще точить, ніби шашіль дерево, невдача, те, що поїхав до ромеїв і опростоволосився в ромеях? А чи так уже й опростоволосився? Ну, не повернув люду тиверського, обскакали його ромеї з людом. Однак і ромеїв припер до муру. Вибачались за вторгнення, сказали, пришлють слів і покриють вчинену розбоєм шкоду, складуть ряд про мир і злагоду між землями-сусідами. Бо не хочуть розбрату і січі з антами, бо знають, хто такі анти.
Зачув, як хлюпнуло щось за зарослями, і спинився. Перше, що впало у вічі, — синіло плесо між гіллям. Розглянувся — і затамував віддих: в озері, за зарослями, купалася дівчина. Сміялась від холоду чи приємного вдоволення і викидала поперед себе руки, одгрібала ними воду, вигинала біле на синій гладіні тіло, — таке біле і таке пружне та знадливе непорочно накресленими лініями, що князь як став, застигнутий, так і стояв, не зважуючись поворухнутися.
А дівчина не помічала, що не сама тут. Коли б помітила, не почувала б себе так вольготно і безборонно привільно; лягла горілиць, розкинула на воді руки, дивиться в небо і милується небом.
“Миловида!” — Князь розгледів нарешті вид її й пізнав. Якусь мить не міг втямити, що йому вдіяти. Стояти й дивитись не випадає — не молодець уже, а до того ж князь, привідця й совість усього люду, — і йти боязко. Примітить, що був тут, бачив її нагу — до стійбища не прийде, втече, палена соромом.
Діждався, поки перевернулася ниць та занурилася в воду, і пішов пріч, удаючи, що нікого не бачив тут, нічого не знає.
А настала ніч — місця собі не міг нагріти в просторому княжому наметі. Лягав спати — не спалося, те й робив, що перекидався з боку на бік, сідав — не сиділося. Мов дивне видиво, ставала перед очі й будила уяву ота русалка білотіла, дівчина з божественними лініями жіночих зваб. А найбільше те, мабуть, перевертало його й колобродило в ньому, що вона була поруч, через один намет, може, спала, а може, й ні. Ніч не пізня ще, а думати є про що. Ано, їй теж є про що думати.
“Не для того брав її серед знедолених, — вкотре пригадував Борича і його мудрість, — аби зробити

читати