Завантажити

діоцезу Фракія Хільбудій тримає в спорудах поблизу морського пристанища Одес і жде лодій, що мають вивезти тих нещасних на продаж у безпечних і недосяжних для твого ока торгах. Ось чому антське сольство поклало на мене повинність заявити таке: або нахапаний ґвалтом люд наш буде негайно повернутий у отню землю, а вчинені за Дунаєм спустошення оплачені солідами, або між антами і Візантією буде розбрат і січа.
Не міг збагнути, чому так, проте відчув явну полегкість. Ніби на рідний берег вийшов і хапнув свіжого аеру. Ано, ніби вийшов і хапнув. Ьо таки сказав імператорові ромеїв, що мав сказати, і сказав так, як, може, й сам не сподівався. Тепер лишалося діждатися, що скаже Юстиніан.
— Імперія жорстоко покарає того, — почув нарешті Волот його голос, — жорстоко, кажу, покарає того, хто зважився вчинити ґвалт, порушити мир між нашими землями, і зробить все, що можна зробити, аби жити з антами в мирі і благодаті. Про заходи свої повідомимо завтра, в цей самий час.
На тому розмова з імператором і завершилася. Другого дня князя таки прийняли в Августіоні, та приймали вже інші. Вибачились за свого повелителя і сказали: оце едикт василевса на недоторканість слів, це подарунки слам і князю Добриту. А ще є повеління імператора виділити державних людей, котрі приїдуть до Маркіаиополя і там, на місці, вирішать долю ґвалтом узятих антів. На винних за ратне вторгнення, як казалося вже, чекає сувора кара, а про вчинені вторгненням збитки, про виміщення збитків, як і про чинність договору між землями, вирішить окреме сольство, що його не забариться послати до князя Добрита імператор Юстиніан.
Ліпшого звершення взятого на себе діла годі було, здавалося, й сподіватися. Одне, міг правитися тепер землею ромейською і нікого не боятись, а друге, он яку гору бере над Хільбудієм. Якщо виявить з поміччю присланих імператором людей тиверських полонених під Одесом і примусить Хільбудія повернути їх, тим не тільки порятує люд свій від рабства і ганьби, нанесе Хільбудієві удар, від якого він не підведеться вже. То — напевно, то — без сумніву!
Хільбудій, з усього видно, не догледівся, що не всі анти із затриманого сольства є під його рукою. Чи то певен був: куди подінуться, чи не до слів було. Десь зник і не на день, мало не на дві седмиці. Коли ж повернувся і сказав: тепер можуть правитися до Константинополя, анти самі відмовилися робити те.
Стетерів тільки чи й обурився — важко було збагнути. Більш за все, що не йняв віри.
— Маємо дозвіл імператора, — показав йому Ідарич привезений князем Волотом едикт про недоторканість слів. — Будемо тут, коли дозволяє гостинний господар, і ждатимемо висланих у нашій справі людей із Константинополя.
Не повірив, мовчки взяв до рук імператорське повеління, мовчки й повернув його.
— Виходить, бачились уже з василевсом?
— Так. Імператор пообіцяв вислати сюди, до Маркіанополя, своїх нарочитих мужів, з ними й вершитимемо нашу справу до кінця.
Знову дивився на антського сла і вельми пильно. Та перечити не посмив.
— Воля ваша, — сказав примирливо. — Ждіть.
Вони й ждали. Ні словом, ні ділом не виказували своїх намірів, як і свого торжества. А діждалися нарочитих мужів із Константинополя і змушені були тетеріти, як тетерів перед цим намісник діоцезу Фракія. Він не такий простак, як вони думали: доки їздили до Константинополя, доки ждали імператорських людей із Константинополя, вивіз з Одесу свідків своєї татьби, сліду навіть не залишив від них для слідства. Куди — піди знай тепер: або сховав у горах, або вивіз лодіями на далекі ромейські торги.
— У нас є його полонені, — не поступався Ідарич. — Імператорські нарочиті мужі можуть на власні очі побачити й переконатися, який розбій вчинено у Тиверській землі.
Та ромеї не дослухалися вже до його запевнень так, як дослухалися в Маркіанополі, як слухали князя Волота в Августіоні. Те й робили, що показували на порожні будівлі при одеськім пристанищі та відпиралися. А ще обіцяли: до князя Добрита будуть послані сли, вони вчинять по справедливості.
Повертатися до Маркіанополя не було потреби. Усьому, на що сподівалися, покладено край тут, у морському пристанищі Одес. Лишалося сісти в лодію і йти в море, до своєї землі. А йти отак, як є, не хотілося. Волот зустрівся очима з Хільбудієм і відчув, як злобно торжествує Хільбудій. Неприховано злобно. А то казало: вони вороги віднині і до смертного одра, зчіпатимуться та й зчіпатимуться сусідячи.
—Де дівчина? — поцікавився у кормчого.
—Там, у лодії. Тремтить, бідне, боїться й на світ показатися. Не сказав: поклич, сам пішов до Миловиди.
— Борич поїхав уже звідси?
— Казав, буде ще тут.
— Може, пошукаєш?
— Я боюся, княже.
— У тебе є вільна, чого боятися? Та й не сама підеш, з моїми воями.
Бачив: іде й оглядається. А проте пішла. Уже як опинилася на сходнях, що вели з лодії, обернулась і запитала:
— А як же Божейко?
— Потім, коли повернешся, скажу. —

читати