Завантажити

Не захотів тривожити завчасно.
Знайшли вони Борича й сказали, що його хоче бачити князь, чи той сам нагледів: ромеї поїхали на Маркіанополь, а анти збираються в дорогу, — над'їхав і став неподалік, роздмухав горно, розклав своє ливарське причандалля. Князь примітив те і поспішив до його стойбища.
— Боричу, — сказав утаємничено. — Ми повертаємося ні з чим. Ромеї перехитрили нас, вивезли полонених з Одесу, і куди — ніхто, сподіваюсь, уже не скаже. Настала черга нам спробувати перехитрити їх. Вовк не перестане навідуватися до кошари, доки не дістане по хребту. Скажи, ти лишився вірний своїй землі, люду слов'янському?
— Так, достойний.
— І можеш послужити їм?
— Як?
— Кажи, чи хочеш, я скажу, як.
— Якщо зможу, послужу.
— Казав, що бачив і завчасу ромейські приготування до походу. Зможеш попередити мене у Черні, коли помітиш такі приготування і вдруге, і втретє?
— Старий я, княже, куди мені. Повідомляти найзручніше морем, а який із мене кормчий і плавець?
— У тебе є знайомі, наші родаки. Переконай їх: це конче треба, від цього залежатиме благодать чи, навпаки, безліття слов'янського люду. Ось соліди, — подав капшук. — Поговори хоча б із тими, що продавали нам коней. Скажи, у п'ять разів більше матимуть, коли повідомлять.
— Це інша розмова, княже. Тим молодцям і під силу, і доречно буде податися морем у свою землю.
— На цьому й станемо. Клянусь Перуном.
— Клянусь і я.
/X
Скільки плив морем, стільки і гризла князя Волота досада: чому так сталося, де допустився похибок? Тоді, як наполіг правитися морем, чи пізніше, коли щиросердничав з імператором і виказав йому, де ховає Хільбудій полонених? Чи то ж вигідно було Юстиніанові спіймати Хільбудія за руку й сказати: ти — тать, а твоя служба в імператора Візантії — татьба? Адже тим самим він ганьбив би себе, свою імперію, стіл, на якому так високо вознісся. Отож і могло так статися: не Хільбудій догадався, що татьба його пахне недобрим, і вивіз полонених далі від Фракії, імператор прислав кораблі і забрав свідків Хільбудієвої ганьби. Та як можна було йому, Волотові, вчинити інакше? Не казати, що знає, де полонені? А чи тим допоміг би полоненим? Коли б не сказав цього, нарочиті мужі імператора взагалі не виїхали б до Маркіанополя.
Ніби на зло, і небо не обіцяло ясної днини. Хмурилось і тиснулося до води, звужувало овиди. А з небом хмурилося й море.
— Знову на бурю збирається? — обернувся до кормчого.
— Швидше на дощ або на бурю з дощем.
— То ще гірше.
— Така буря і такий дощ не тривають довго. Зате крутить тоді, ніби дідько колесом.
Поки що вітер був несильний і дув із захід сонця. Це не вельми підганяло лодію і прискорювало побачення слів із рідним берегом. Одначе кормчий не поспішав казати лодочним: “На весла!” Хто знає, що буде попереду, можливо, весла стануть єдиною надією на плавання чи й порятунок. Якщо вітер крутитиме чи рватиме, мов несамовитий, вітрила доведеться опустити, іти на веслах і ждати, поки перемежениться. А перемежениться, настане повна тиша — знову доведеться гребтись тільки веслами.
Розглядаючись, Волот примітив у лодії Миловиду й затримав на ній очі. Сиділа осторонь від усіх, куталася в наділену їй лодочними верету й сумувала або всього лиш думала нелегку дівочу думу.
Підійти й розважити? А чим розважить? Того, Божейка, не везе назад, та й Випал пущено за димом, у Випалі теж не вельми веселі дні чекають на неї.
Яка примхлива і незбагненна вона, доля людська. Чи міг подумати тоді, як бачив це дівча в Богданка на пострижинах, що здибає його он де, в далекій і чужій Мізії? Чув від усіх, хто стояв поблизу сина: “Леле, яка красна на вроду дівчина! Отаку б княжичу і в жони, а не лишень у величальниці”. І тішився, що величає така. Чув, як Малка, втративши те поселянча з виду, бідкалась та казала: “Яка дівчина, Волоте. Коби й щастя нашому княжичу було таке світле та ясне, як вона”. Знову тішився, менш за все думаючи, чиє то дівча, здибається він десь із ним чи не здибається? Сказав би хтось, що станеться таке, причинним назвав би або злим овгуром-віщуном.
Біднятко. І лада свого втратило, вважай, безповоротно, і дома, у Випалі, знайде, напевно, мертву стариню. Казати чи не казати про те, що сталося з Випалом? А коли поспішить? Деякі з випальців залишились живі. Що коли серед тих деяких і її стариня? Пливе он і, певно ж, сподівається побачити її, вірить, що повертається до мами, а з мамою — до щастя.
“А може, сказати все-таки, що сталося з Випалом? Піде — і кане між люду. Куди подінеться, де прихилить голову, коли у городищі ані родаків, ані оселі? Най би приходила й була при Малці челядницею”.
Аж кинувся від тієї думки: йому тільки шкода Миловидки чи хоче, аби не йшла від нього? Відколи угледів там, у біді, не перестає думати і дбати про неї.
“Одначе не тільки ж я, — виправдовується. — Борич теж дбав і без усякого умислу. Так і сказав: “Не для того брав її серед

читати