Завантажити

визнав за ліпше перепитати:
— А що треба?
— Те, що звуть тут донатіями — соліди, цінні подарунки?
— Подарунки маю, якже. Соліди теж.
— Стій тут, — поклав Волотові руку на серце й немовби сказав тим: між нами укладено ряд. — Зараз приведу вирлоокого. Він усе може, надто коли не поскупишся солідами. Подарунки прибережи для тих, що в Августіоні, йому і сторожі дай соліди. І проведе, і розтлумачить, до кого вдатися, і домовиться, з ким слід.
— Візьми, — сунув йому Волот перший донатій, — тільки домовся, зроби так, аби провів.
Він не забарився повернутися з тим, на кого покладалися тепер усі князеві сподіванки. І вирлоокий теж не розпитував довго, кому чого треба. Почув, що має провести князя антів до самого імператора, та й затамував, прицінюючись, віддих.
— Двісті солід, — вирік, не моргнувши, і показав для певності два пальці, проте одразу ж передумав, видно, і додав: — Та на сторожу сто.
— Побійся бога свого, достойний, — здивувався князь. — Чи ти один такий, чи зі мною, гадаєш, уся княжа скітниця?
Видно, і двісті солід, на яких зійшлися вони, був немалий донатій. Вирлоокий крутився мов в'юн; то зникав, то знову з'являвся біля князя Тивері, запевняючи, таки вволить його волю, хай має терпець і жде.
І Волот діждався побачення з найяснішнм імператором, щоправда, десь аж на п'ятий день.
Ідарнч там ще, в Маркіанополі, розтлумачив Волотові, як має тримати себе з тими, хто прокладатиме путь до імператора, що казати, коли постане перед самим імператором. А проте, коли постав, навіть у нього, бувалого вже мужа, підкосилися ноги і задерев'янів язик. Палата сліпила очі блиском золота, ліпленням та різьбою, а ще — ликами імператорів та святих. Навіть з долу дивилася на нього ясними очима людська подобизна. І була вона така проникливо пильна та перестерігаюча, здавалось, розтулить зараз уста й спитає: “Хто ти? Куди?” А попереду сидів на сяючому троні сам Юстиніан і дивився на приголомшеного сла такими ж пильними, як і в людської подобизни з долу, очима.
— Імператорові Візантії, августійшому Юстиніанові, — почув нарешті князь Волот свій голос і дещо підбадьорився, — низький уклін від князя Добрита і осібно від князів Тивері, уличів, полян.
Він низько вклонився і тому не бачив, чи кланявся у відповідь імператор Юстиніан.
— Князі зичать божественному імператорові і його богами посланій жоні, імператриці Феодорі, доброго здоров'я й передають через мене, довірену особу і сла, свої дари.
Волот знову вклонився, а мужі його поставили тим часом перед троном дві різьблені з дерева й інкрустовані дорогим камінням шкатули: одну імператорові, другу імператриці. Поки ті, що клали шкатули, відходили, два інші мужі вийшли з-за спини свого князя й поклали до ніг імператора хутра.
Юстиніан ожвавився і, як здавалося Волотові, подобрішав навіть.
— Князям збратаної Антії низький уклін і дяка. Як поживають повелителі полуночного краю? Чи вдоволені нами, своїми сусідами в Подунав'ї?
Волот ледве стримав себе, аби не виказати радості: ліпшого зачину розмови про татьбу у Подунав'ї й вигадати годі. Невже імператор анічогісінько не знає про те, що сталося в землях полуденної Тивері?
— Князі антські були вдоволені спокоєм на полуденних обводах своїх земель, слали до імператора слів своїх з найсолодшими намірами — поновити чинність укладеного за імператора Юстина ряду про мир і дружбу між антами та Візантією.
Юстиніан схвально кивнув головою, та одразу ж змушений був розкаятися за свою поспішність.
— На жаль, — говорив тим часом Волот, — сталося непередбачене. Тоді, як сольство було в дорозі, когорти імператора вторглися в землі Тивері й пройшлися по них мечем і вогнем. Спалені всі весі і городища мало не до Черна, забрано людність антську, товар, збіжжя, що належали антам.
— Того не може бути! — і дивувався, і обурювався Юстиніан.
— Вірю, достойний, ті вісті до тебе ще не дійшли, як вірю й тому, що вторгнення вчинено супроти твоєї волі.
Юстиніан не сидів уже мумією, йорзався на престолі, поглядав то на одного, то на другого з мужів своїх. А Волот користувався нагодою і виповідав усе, що хотів виповісти.
— У нас є докази, хто вчинив напад і з яким наміром чинив його. Мої вої настигли при Дунаї маніпули, якими орудував стратег Хільбудій, і багатьох взяли в полон. А крім того, коли сталося так, що буря прибила до мізійського берега лодію, на якій правилися до Константинополя сли збратаної Антії, намісник Хільбудій повелів воям затримати їх і доправити в Маркіанополь, де й нині сидять вони й уповають на твою добру ласку, імператоре, та на повеління звільнити їх з ганебного полону. Я, князь Тивері, лише один із тих слів.
Імператорові ніяково було чути таке, і він хмурився. Та Волот не зважав на те.
— Перебуваючи в Маркіанополі, нарочиті мужі довідалися, достойний, що розбій вчинено таки поза твоєю волею і вчинено з метою поживи. Нахапаний у наших землях люд намісник

читати