Завантажити

кабінету і віддихався. Не біг, не поспішав, а дух перевести треба.
Господар сидів за столом у халаті, у нічнім ковпаку, перед ним лежали якісь папери, які він, нап'явши на носа окуляри, читав, ворушачи губами.
Іван обережно постукав.
— А хто там? Зайди-но!.. А-а, ти, пане Іване? Заходь! Заходь!..
Іван увійшов — стрункий, у кращому своєму чорному сюртуці і білосніжній сорочці, неначе готувався на високий прийом. Голубович, мабуть, відчувши, що вчитель прийшов до нього неспроста, застебнув халата.
— Ну, сідай.
— Дякую, я постою. Я в справі до вас, дуже важливій для мене...
Голубович пильно подивився в бліде обличчя вчителя, помітив у виразі очей .якусь рішучу відчайдушність і, опустивши голову, зітхнув:
— Важлива, кажеш? І спішна, мабуть? — Знову поглянув на папери на столі. — А думаєш, у мене справ немає? Ого, братику, скільки їх. Ось і доводиться, ще й на світ не благословляється, вставати і, коли весь чесний люд спить сном праведника, гнути спину отут, дивитися, рахувати, щоб звести кінці з кінцями. Понадійся на управителя — в трубу вилетиш з потрухами.
— Вельмишановний Семене Гервасійовичу, — вибравши слушну мить, коли Голубович зробив паузу, сказав Котляревський. — Я прийшов поговорити з вами про долю свою сьогодні й у майбутньому. Від вас залежить, буде вона влаштована чи ні. Тільки від вашої доброї волі...
— Що ти мені загадками кажеш? Чи я твоїй долі противник? — перебив Івана Голубович, — Хіба погано тобі в моєму домі? Мале жалування? Так більше, мосьпане, не можу... А наступного року, мушу сказати, ще менше буде, бо входжу нині у великі витрати — готуюсь весілля моєї вихованки справляти.
— Весілля? З ким? — ледве чутно спитав Іван. — Про що ви, мосьпане?
— Про весілля веду річ. Уже й домовлено... Пан Семикоп — людина достойна. Це буде для моєї вихованки щастя. — Голубович раптом пустив сльозу. — Вона єдина моя втіха, радість, ангел сущий, але доведеться розлучитись, і нічим тут уже не допоможеш.
Коли б у кімнаті раптом провалилась підлога або грім розпанахав стелю, це б не так вразило Івана. У грудях стало порожньо, перед очима попливли зелені кола, і тільки нелюдським зусиллям волі він зумів утриматись на ногах.
— Що це ти, мосьпане, так зблід? Погано тобі? — ніби крізь вату, донісся глухий голос.
Іван нічого не бачив, не чув. Він повернувся, щоб піти, й дійшов уже до порога, ступив на нього, і тут тільки осягнув увесь жах того, що сталось, рвонувся назад, опинився біля столу знову, сперся на нього кулаками.
— Що ви наробили? Як можна, не спитавши згоди, віддавати за старого, за нелюба молоду дівчину, чиє життя тільки починається! Боже, що ви наробили? Адже вона... Адже я... Ми... Яке нещастя!
У Голубовича миттю злетіла вся його благодушність. Він підвівся, обличчя невпізнанне затверділо, очі стали жорсткі й колючі.
— Мосьпане, як ви смієте мені таке казати? Може, накажете віддати Машу за вас? Чи не так? Я давно помічав, як ви поглядаєте на неї. Але цьому не бувати... поки я живий! Щоб мою дочку возили з маєтку в маєток без шматка хліба? Щоб жила вона з милості в когось під чужим дахом?
— Я дворянин, мосьпане, ви забуваєтесь!
— Дворянин на папері! А насправді — канцелярист, учитель... Ба ні, ви ще й віршомаз... Можливо, і добра то справа, але хліба вона не дасть; не принесе й честі. Так що вибачайте, мосьпане, на слові: ваша справа — мовчки їсти хліб і служити...
— Мені жаль вашу сивину... Ви своїми руками заради якихось міркувань на все життя робите нещасливою свою дочку... Ну ось... Мені більше не можна тут лишатись. Прощайте!..
Іван майже вибіг із кабінету, навздогін йому щось кричав, а може, й погрожував, Голубович, але він не чув.
Не пам'ятав, як дістався своєї кімнати. Не роздягаючись, сів до столу, опустив голову на руки, довго сидів без руху, без мислі, здавалось, ось-ось знепритомніє.
За дверима ходили, хтось стукав, чулися притишені голоси, хтось кликав його, він не озивався. Знову постукали. А що він не відповідав, двері нечутно прочинились.
— Іване Петровичу!
Дивився і не бачив людини, що стояла там, на порозі.
— Пане вчителю!.. Це я, Ївга. Покоївка. Панночка вам записку передала. Візьміть. Та візьміть же!.. І порвіть потім.
Іван машинально розгорнув тонкий аркушик паперу і кілька хвилин не міг читати. Слова зливалися в суцільну сіру пляму. Записка? Від Маші? Він опам'ятався, уп'явся очима в розгорнутий аркушик. Там було всього кілька рядків: “Іване Петровичу! Я не можу писати вам про все, за мною стежать і не випускають за поріг кімнати... Тепер я знаю: дядечко продав мене за ліс і рисаків. Я собі не належу. Він продав мене і сам плаче, терзається, а мені вже все однаково. У грудях у мене нема серця — самий лід... Я повинна скоритись гіркій своїй долі. Така воля божа. Не судіть мене строго. Я, мабуть, зовсім слабка і не здатна на останній крок. Прощайте! Завжди,

читати