Завантажити

вони, а може, милосердна паніматка збиткується над старими, а сестер занапастила, стоптала їхню красу дівочу, проміняла комусь. Пантелій раптом замовк, знітився; чи не сказав зайвого? Штабс-капітан, хоч і добра людина, а все ж пан, його благородіє. На запитання відповідав коротко, ні слова не додав більше.
Напередодні від'їзду, коли хвороба пройшла і лікар дозволив офіцерові вернутися в стрій, за давньою звичкою, штабс-капітан прокинувся рано. Пантелія в хаті вже не було; визирнувши у вікно, побачив його біля коней. Ординарець, як видно, почистивши їх, готувався напувати.
Ранок був тихий, свіжий. Десь зліва за високими старими кленами сходило сонце.
Штаб-капітан накинув на себе шинелю і, відхиливши двері, почув пісню. Вразила мелодія. Хто ж це співає? Прислухався. Здається, Пантелій. Так і є, його голос. Але сумний, одначе, і слова зовсім не знайомі. Слова? Але, боже мій, вони печуть серце, тривожать розум!
Пантелій, певний, що його ніхто не чує, співав досить вільно й природно. І штабс-капітан мимохіть заслухався. Загорнувся в шинелю, застиг на порозі.
...Відірвали хлопця від рідних, розлучили з батьком-матір'ю, і тепер не знає він їхньої долі гіркої. Нічого не знає, не відає, а дні минають, тягнуться нескінченною низкою, поки не зложить він свою буйну голівоньку на чужому полі, під чужим небом. А якщо живим залишиться, то хоч би там що, а повернеться на батьківщину, зустрінеться з своїми побратимами, разом підуть вони на поклін, на зустріч з паніматкою милосердною, згадають їй муки мученицькі, сльози таємні і явні, нічого не забудуть, і не буде їй прощення й пощади. На весь рід її упаде жорстока кара.
Небаченої сили пісня! Вона захопила штабс-капітана; сам не знаючи, яким чином, віддався її незбагненним чарам, великому почуттю, вкладеному в кожне слово й кожний звук. Він би так стояв і слухав, не помічаючи часу. Але співець замовк, пісня затихла, і штабс-капітан необережно поворухнувся, рипнули двері. Ординарець почув, повернувся — і, опустивши руки, стояв серед двору ні живий ні мертвий.
— Що за пісня така? Де чув її?
Ординарець не відповідав. І штабс-капітана осяяла здогадка:
— Сам склав?
Пантюха покірно кивнув головою.
— Тепер ваша воля — покарати або помилувати. Та мені однаково — видно, одна доля.
Не знав, що відповісти: стільки горя, відчаю в словах солдата. Ординарець віддавав себе на суд офіцерові, покладався на його розсуд і волю: що хочете — те й робіть. І це розтривожило і розгнівило одночасно. Виходить, в очах ординарця він і не людина?
— Дурень! Дурень ти, хлопче.
— Здурів, пане штабс-капітан.
— Нічого, поживеш — порозумнішаєш... А тепер ось що. Поки не від'їхали — знайди папір, каламар і перо приготуй.
— Слухаю, ваше благородіє.
Штабс-капітан зараз відпише командирові полку — і Пантелія віддадуть на суд і жорстоку розправу... Мабуть, так і буде. Хіба за такі пісні милують? Бунтарські пісні! Гайдамацькі! Він поплівся до похідної сумки, дістав два аркуші паперу, дорожній каламар, кілька гусячих пер. Усе це поклав на стіл, за яким у накинутій на плечі шинелі вже сидів штабс-капітан.
— Сідай і ти.
— Постою.
— Можеш, якщо вгодно... Але краще все-таки сядь. Так, значить... А зараз назови мені ім'я твоїх батька і матері, сестер і близьких родичів.
Пантелій здивовано видивився на штабс-капітана. По вилицюватому обличчю бігли великі краплі поту.
— Не розумієш?
Пантюха набрав повні груди повітря, видихнув:
— А для чого то, пане?
— Він ще питає! Дячок у селі є?
— Як же без дячка? На все село один.
— Значить, прочитає. І відпише — ми його попросимо... Так довго мені ждати? Чи ти забув, як їх звуть?
. — Як можна, пане... Але...
— Не розумієш? Писати будемо. Скажи, що б ти хотів написати додому батькам, сестрам, родичам?
Пантелій повільно, наче у нього нараз підломилися ноги, опустився на коліна й став хреститись. Підняв очі до дерев'яних закоптілих образів святих, що похмуро дивились на нього з покуття, шепотів слова молитви, а скупі сльози котились по обвітрених грубих щоках, він їх не соромився, і вони котились і котились, а Пантелій усе хрестився і хрестився. Штабс-капітан не мав сили спинити його, не міг наказати, щоб піднявся з долівки...
Лист, як це і годилося, починався, звісно, з побажань доброго здоров'я та всілякого гаразду усім рідним Пантелія; крім батька, матері й сестер, поіменно перелічувалися всі тітки, свати, куми, двоюрідні й троюрідні сестри і брати; про себе ж Пантелій повідомив коротко: живий-здоровий, служить, бог, напевно, не залишив його своєю ласкою і послав йому доброго серця командира, за якого — ім я його Іван, а по батькові Петрович — він просить усю рідню помолитися. Штабс-капітан відмовився писати про це, але Пантелій настоював, потім став просити і, кінець кінцем, сказав: якщо в листі не буде цього, то йому взагалі ніякого

читати