Завантажити

підхоплював її і немовби ніс на могутніх руках, вона ж летіла, захоплена, щаслива, легка, як пташина.
Іван бачив її миле лице, усміхнені очі, і йому ставало і весело, і трошечки журно...
Повертались додому пізно. Згасав вигін, улягався гомін, і весь хутір завмирав, тільки деінде чувся дівочий сміх або голос.
І ось уже нічого нема.
— Я й не знала, що ви, пане вчителю, так добре танцюєте, — сказала того вечора Маша.
— А з Ганною тим більше. З нею хто завгодно танцюватиме.
— То вона вам подобається?
— Хороша дівчина. І взагалі, гарний вечір сьогодні. Давно такого не було. Правда ж?
— Правда, — тихо відповіла Маша.
— А які чудові танки! Таких не бачив досі ніде. їх-то мені і не вистачало. — Іван задумався, обличчя його, тонке, де-не-де помічене дрібними віспинками, під місячним сяйвом світилось. — Машенько! Затримайтесь! Прошу. Ось послухайте. Як здадуться вам ці вірші?
Бандура горлиці бренчала,
Сопілка зуба затинала,
А дудка грала на балках;
Санжарівки на скрипці грали,
Кругом дівчата танцювали
В дрібушках, чоботях, свитках...
Прочитавши вірші, Іван повторив їх ще раз, щоб запам'ятати й пізніше, вже у кімнаті своїй, записати. А Маша, ставши мимоволі причетною до незвичайного таїнства народження нових віршів, слухала, боячись не почути, проґавити хоч би одне слово.
Над хутором протягнулася сіра мла, ніч ще владарювала, але світанок легким подихом вітру, тонким і ще слабким полиском на сході все більше й сміливіше вкорочував нічні тіні.
— Куди ж ви оці вірші?
— В поему... У першу частину. Там якраз їм місце.
— Мабуть, так.
Перейшли місток, перекинутий над ручаєм, і опинились майже біля панської господи. Мені пора вже.
Не поспішай, прошу. Яка ніч нині! Гріх сидіти в хаті й не бачити цього дива.
— Мене шукатимуть, а що я скажу? Адже соромно... А вам би ліпше з Ганною постояти.
— З Ганною? Так вона ж справді гарна, — усміхнувся Іван. — Тільки ж... ніхто не зрівняється з тобою, Машо!
— Смієтесь наді мною?
— Сміюсь? — Іван спинився від несподіванки, насмілившись раптом, узяв дівчину за руки. — Невже ж ти нічого не бачиш? Чи можу я сміятися? Я давно хотів сказати тобі: одне тільки твоє слово — і ми будемо щасливі.
— Щасливі? — гірко усміхнулася дівчина. — Чого ж раніше мовчали? А тепер... — І не договорила.
— Що сталося? — з тривогою вдивлявся в бліде дівоче обличчя.
— Нічого не знаєте, не бачите, хоч живемо в одному домі. Думаєте, задарма їздить сюди пан Семикоп?
— Він же старий! Як можна? — скрикнув Іван.
— Старий. А ви — сліпий. За своїми книжками світу божого не бачите... Я ж дочка Семена Гервасійовича, хоч і приймачка... Як же не послухаю? — І Маша залилась гіркими слізьми, припала до Івана, затихла. — Я ж люблю вас. Люблю давно і не знаю, що робити з собою.
— Машо, і я теж... люблю... — задихнувся від щастя Іван. — Залишмо все й поїдьмо! У мене мати, вона буде і тобі матір'ю... Поїдьмо! — пристрасно говорив Іван, витираючи мокре обличчя Маші своєю хусточкою. — І не плач, прошу тебе, не плач! Усе буде добре! Ось побачиш.
— Боюсь я! Боюсь! Гріх це. Як же без благословіння?
— Машенько, перед богом і людьми клянусь тобі! Ти чуєш?
— Чую, рідний мій, усе чую. Але... завтра ми побачимось. Завтра й вирішиться.
— Завтра ти вийдеш у сад, до альтанки. Чуєш, до альтанки!.. А ранком я піду до дядечка.
— Чую. — Маша ще раз припала до нього, потягнувшись угору, підставила підпухлі солоні губи для поцілунку. Іван обережно торкнувся їх. І Маша пішла, побігла в будинок, що світився за деревами блискучими вікнами.
15
Ранком Іван твердо вирішив поговорити з господарем дому і старанно готувався до цього. Він надіявся, що пан Голубович не відмовить йому. Адже той таки шанував учителя і навіть любив за веселість, за вміння підтримати невимушену розмову, за метке слово, любив слухати, як Іван грає на скрипці, і, слухаючи якусь жалібну мелодію, не ховав сліз, не раз твердив, що не бажає іншого вчителя своїм “розбійникам”. Голубович — сам не без клепки в голові — цінував розум і освіченість його, до сліз сміявся, слухаючи вечорами “Енеїду” у виконанні автора.
— Ох і мастак! — повторював Семен Гервасійович. — Ну, батеньку, так і уморити не довго.
І ось тепер він, Іван Котляревський, ішов до цього самого Голубовича, свого господаря, з єдиним проханням: не перечити шлюбові його й Маші, благословити їх на любов і щастя.
У вітальні стояли ще вранішні тіні, пусто було і в диванній. Маша і хлопчики, мабуть, ще не виходили зі своїх кімнат. Лише в кабінеті, де Голубович мав звичку, коли ще весь дім спить, працювати зранку, горіла свічка, світло крізь напіввідчинені двері падало на шитий килим. У людській чулись голоси: “Петре, йди вже! — “А що?” — “Та неси скоріше дрова, бовдуре окаянний!”
Іван наблизився до

читати