Завантажити

Пане вчителю, а боги п'ють сивуху?
— П'ють, — відповів, не задумуючись, і, зрозумівши, що бовкнув дурницю, похопився: — Звідки взяв? Де? Хто казав тобі таке?
— У зошиті написано. Ось тут, де задача. Та ще складно як! Послухайте: “Зевес тоді кружляв сивуху і оселедцем заїдав”. Я такого й не читав...
— Дай лишень сюди зошита. — Іван подивився й умлів: його рука! Коли ж це він написав ці рядки? Нічого так і не згадавши, двома енергійними розчерками пера викреслив їх.
— Дурниця... Та й не про бога написано. Це про одного тут... — Задумався, кого ж назвати.
— А я знаю, про кого! — підхопив Сашко. — Він до нас приїжджав, коли купчу оформляв з паном Семикопом на ліс. Батюшка казав: “Сусідський зачіпка”. Напився так, що ледве у візок його всадили. Тільки ж його не Зевсом звуть, а Зосимом.
— Ти, мабуть, правду кажеш... Однак підемо далі.
— Підемо. — Сашко покірливо опустив очі в зошит і тут же знову підняв їх. — А про Венеру сказано, що вона була “не останньою...”. Не розберу далі.
— Венери не торкайся. Вона жінка. Дай лишень подивлюсь.
— Та я й не торкаюсь, — ображено відповів Сашко.
— Ти не повинен читати, що написано на берегах. Тому що... це не твоє діло.
— Так це ж цікаво, пане вчителю, — втрутився Костик, що досі мовчав.
— І написано по-нашому.
Іван довго стояв біля вікна. “По-нашому”. Коли ж це буде, щоб дітей по-нашому вчили! Чи діждеться він?
Тим часом дерево на подвір'ї закінчили розвантажувати, дід Савка і його чотири сини всілись на колоді й закурили. На ґанок вийшов і Голубович, щось сказав, і Савка, вклонившись, пішов до стайні, а через деякий час звідти вивели рисака, викотили з-під шопи бричку. Мабуть, Голубович знову поїде до родича в Золотоношу, знову стане торгувати ліс. Йому все мало. А раніше здавалось: людині цій нічого зайвого не треба. От і зрозумій її. Адже навезли стільки дерева, що не тільки на флігель — на новий будинок вистачило б, і все-таки мало.
Іван повернувся до столу, віддав хлопчикам зошити, наказав повторити на завтра ті ж уроки, які він сьогодні не встиг перевірити.
— А ви тепер, пане вчителю, до Маші підете? спитав всезнайко Сашко.
— Піду. Подивлюсь, як вона урок підготувала.
— Вона уроків, мабуть, і не вчила, бо папери якісь списує... В диванній вона.
— Перевірю... Тільки доносити соромно.
— Пане вчителю, він і на мене батькові наговорює, пожалівся тихий Костик.
— Сашку, невже?
— Я більше не буду, пане вчителю.
— Ну, добре... Ідіть гуляти.
Івану Петровичу сказали, що прибув якийсь поручик, він хотів би бачити пана вчителя.
Котляревський поспішив у вітальню. Назустріч підвівся Нікітенко — такий же рожевощокий, стрункий, яким виглядав і торік у Ковраї. Іван познайомився з ним тоді й заприятелював, поручик припав до душі — простий, щирий. До того ж у долі поручика й учителя було чимало спільного: обидва із бідних дворян, обидва пішли служити, тільки один по військовому, другий — по цивільному відомству.
— От добре, що приїхали, мосьпане, — зрадів Котляревський. — Яким, одначе, вітром? А в Полтаві давно були? Надовго до нас?
Нікітенко від душі засміявся.
— Щоб відповісти на всі ваші запитання, мені треба добренько, як це називається... гм…
— Ага, зрозумів. Зараз що-небудь придумаємо. Господаря самого вдома немає, а господиня є. А ось і вона. Ви ж знайомі?
— Знайомі, — Нікітенко широко розвів руками. — Боже, як летить час і як ви розквітли, Маріє! Чи це ви?
— Немовби так, — сміючись, відповіла Марія. — А ось ви, пане поручик, не змінились. Сентиментальність не до лиця вам... Розкажіть краще, що у Ковраях тепер? Ви ж, мабуть, заїжджали туди?
— Заїжджав. Але даремно. Нікого не знайшов там. Один німець Ганс на господарстві. Пани в Черкасах. А щодо сентиментальності, то знову ж: у цьому ви, люб'язна Маріє Василівно, винні.
— Ображусь, — погрозила пальцем Марія. — Розкажіть-но, поки нас покличуть обідати, що там?.. Після пожежі я не вибралась туди ні разу, просто боюсь.
Багато з того, що розповідав Нікітенко, було відомо від сусідів, але Марія і Котляревський слухали поручика уважно.
Виявляється, у ніч, коли на панському дворі спалахнула пожежа, із Коврая втекло десять сімейств, і повів їх немовби старий Харитон Груша. Син його Лаврін, якого Томара збирався віддати в солдати, не без допомоги дворових, вивів кращих коней із томарівської стайні, знайшлись і вози, втікачі завантажили їх своїми вбогими пожитками і, користуючись панікою у панському дворі, виїхали. Тільки вранці пан Степан дізнався, що втратив не тільки будинок, кілька повіток, стодоли, але й багатьох кріпаків, і до того ж кращих коней, якими пишався.
— Наздогнати! — задихався від люті Томара. — Спіймати! Зацькувати собаками!
Наздогнати спробували. Але хто міг схопити втікачів, якщо вів їх старий Груша, що знав дороги в степах

читати