Електронна бібліотека/Проза

так вже сталось. ти не вийшов...Тарас Федюк
СкорописСергій Жадан
Пустеля ока плаче у пісок...Василь Кузан
Лиця (новела)Віктор Палинський
Золота нива (новела)Віктор Палинський
Сорок дев’ять – не Прип’ять...Олег Короташ
Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
Останній прапорПауль Целан
Сорочка мертвихПауль Целан
Міста при ріках...Сергій Жадан
Робочий чатСеліна Тамамуші
все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
тато просив зайти...Олег Коцарев
біле світло тіла...Олег Коцарев
ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
добре аж дивно...Олег Коцарев
ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
КОЛІР?Олег Коцарев
ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Завантажити

України не гірше, ніж у своєму селі стежки? І, крім того, в усій окрузі не знайшлося коней, рівних тим, на яких втекли томарівські кріпаки. Сліди губилися майже зразу за селом. З досади пан Томара почорнів, став заїкатись.
— Ось і все, що мені розповідали дворові. Мене просли — додав по паузі Нікітенко, — поклонитись вам, Іване Петровичу. У селі вас пам'ятають. Одарка — вона й досі кухарює — уклін вам шле окремо.
— Спасибі, мосьпане! — Котляревського зворушила розповідь поручика. Згадались йому і Одарка, і козачок Тарас, по-звірячому закатований томарівським паничем, і дядько Жук із синами, і Харитон Груша — мудра й сильна людина, що зберегла в пам'яті безліч історій про запорозьку старовину.
Пообідавши, перейшли до вітальні. Котляревський зразу ж нагадав поручикові про обіцянку розповісти полтавські новини.
— Що ж я можу цікавого знати? Майже нічого. Живу в цьому місті зовсім недавно. Не встиг роздивитись як слід. Хіба що про Новожилова розповісти? Прогнали цього Новожилова з канцелярії. Прокрався. Такий сором.
— Бог з ним! Що заслужив, те й одержав. А ще що?
— Від багатьох чув, що Полтава губернським містом стане. Поки сперечаються, де бути губернії: у Полтаві чи в Лубнах? Але ваги все ж схиляються на користь Полтави.
— А що тепер читають? Не чули, пане поручик? — спитала Марія.
— Читають усяке, а я мало. Ось банчик метнути — з превеликим задоволенням, — засміявся Нікітенко, одначе тут же задумався, нараз зга-давши щось, видно, смішне, повеселішав: — Забув. Із голови вилетіло. А зі мною є одна дуже цікава річ. Потяг у нашого писаря. Заходжу до канцелярії за відпускним білетом, а на столі, бачу, щось лежить, писар читав і, як видно, сміявся, тому що сльози на очах не просохли. Я узяв тоді в нього цю книжку.
— Що ж то за річ? — нетерпляче спитала Марія.
— Хочете — почитаю?
— Зробіть таку ласку, пане поручику.
— Одну хвилинку. — Нікітенко вийшов у передпокій, де залишив шинелю й сумку, пошукав там і повернувся до вітальні з рукописною книжкою в м'якій обкладинці.
— Книжка називається “Енеїда”. А найголовніше — що ви думаєте? Не вгадаєте! Написана нашою мовою — от що! Скажу вам, річ, і розумно ж до біса написана. Я хоч і не дуже охочий до книжок, а прочитав з задоволенням.
Нікітенко, не звертаючи уваги на ніякову мовчанку Котляревського, на нетерплячість Марії, став читати.
Він читав не дуже добре, але його слухали уважно. Марія ледве стримувалась, здавалось, вона ось-ось вихопиться з крісла і засміється. Зовсім незручно почував себе Котляревський. Але він теж мовчав, гублячись у здогадках і хвилюючись: яким чином поема потрапила в Полтаву? Що ж це значить?
А Нікітенко читав, хапаючись за боки, сміявся, заливався сміхом. Марія вторила йому.
Дочитавши до місця, коли Еней із своєю ватагою досяг Карфагена і з'явився у володіннях Дідони, він став заїкатись, збиватись, і тут — диво дивне! — Марія взялась поправляти його, підказувати цілі слова, а потім і речення.
Нікітенко охоче приймав допомогу, ніби інакше й бути не могло, але раптом здивовано видивився на дівчину.
— Не розумію. Виходить, ви читали її? І навіть знаєте напам'ять?
— Нічого не виходить. Читайте далі... — відповіла дівчина і стрельнула оком на зніяковілого Котляревського.
— Ні, стривайте. Щось тут не так... — Нікітенко все це важко осмислював і врешті, зрозумівши, вдарив кулаком по лобі. — Дурень! Ну й дурень! Адже тут на титулі помічено, що написав оную штуку Котляревський. Виходить, мосьпане, ви?
— Котляревський — це я, — відповів Іван — Це правда. Але звідки ви взяли, що я і є автор поеми? Адже не я один маю таке прізвище.
— Так, тут є над чим подумати. У Полтаві, чув я, казали, ніби скомпонував її якийсь учений, і живе він у Санкт-Петербурзі. А я ось пригадую, що торік у Ковраї казала мені племінниця пана Томари, коли зволила вас представити як поета... Звідки ж це їй відомо?
— Це, мабуть, помилка.
— І справді, помилка, — втрутилася в розмову Марія. — Бо в поезії розумітися треба, а де ж панові учителеві так високо літати?
І дзвінко, від усього серця засміялась. Нікітенко спантеличено дивився на вчителя.
— Ви мене приголомшили, мосьпане. Та чи знаєте ви, що про вашу поему говорять уже в Черкасах, Золотоноші, у самому Миргороді, не кажучи про Полтаву?
— А я нічого цього не чув. І не можу знати, як це могло статись.
— Загадка, — весело сказала Марія. — І хто нам її розгадає — не знаю...
Два дні гостював на хуторі Голубовича поручик Нікітенко. Він багато жартував, захоплювався “Енеїдою”, просив Івана Петровича прочитати з поеми хоч уривочок. Той відмовлявся, посилаючись на погану пам'ять, та коли разом з Нікітенком починала просити й Марія, він погоджувався.
Від'їжджаючи, поручик просив Котляревського при нагоді — коли буде в Полтаві — відвідати їх полк, його товариші-офіцери будуть раді прийняти у себе



Партнери