Завантажити

скільки мені лишилось жити, пам'ятатиму вас... Прощайте, дорогий мій учителю, єдиний мій друже. Маша”.
Дочитавши, машинально перегорнув аркушик: ні, зворотний бік був чистий. Підвівся, щоб іти, бігти. Яке нещастя: загибає людина. Але куди бігти? Його не пустять. А якщо й пустять, що ж це змінить? “Така воля божа”. Навіщо так? Чому не написала: “Забери мене, визволи!” Ні, вона написала інше: “Я, мабуть, зовсім слабка”. Яке горе!
Куди ж іти? До кого? Навіщо? Але й тут він не може більше Значить — геть звідси. Але куди? Звісно, додому, в Полтаву. Згадав Полтаву і відчув, як до нього вертається бажання діяти. Певна річ — тільки в Полтаву! До матусі! Адже він хотів до неї поїхати і... просити благословення. Тепер він побачить її швидко, уже через тиждень буде вдома... У батьківській хаті. Там і повітря інше. Мати його не осудить... У Полтаві живе і Нікітенко. Його несподіваний добрий приятель. Як міг забути про нього? Нікітенко запрошував до себе. Але це потім, зараз треба піти звідси, головне — піти, і що скоріше, то краще, бо більше він тут не витримає...
Іван зразу ж почав укладати в баул папери, поклав кілька книжок, кинув речі. Все інше він залишить тут. Нехай користуються Сашко й Костик його книжками. Це їм потрібно. Отже, нехай...
Одягся і вийшов через веранду в сад. Ні з ким не прощався, не поговорив. Про віщо? І для чого?
Брів через хутір із своїм важким баулом, що тягнув йому руку, гнув до землі. Та раптом вітер штовхнув у плече, і йти стало легше. І він пішов швидше.
На вигоні, біля старих колод, спинився, щоб перепочити, та не встиг присісти, як пронизливий крик розрізав повітря і вдарив у серце. Здалося, ніби крик знайомий, він довго дивився на будинок, що виднівся на пагорку. У цьому будинку він провів більше двох років. Була робота й надії. Дивився на сліпі, як більма, вікна і в жодному не помітив живого обличчя. Тільки в крайньому, здалося, відсунулась завіска і до самої шибки притулилось обличчя, очі, коса. Невже?..
Ні, здалося. Усе здалося. Привиділось. З'явилось на мить — і щезло. Навіки. Він стояв посеред дороги і не помітив підвід, що в'їхали на вигін.
— Здорові будьте, пане вчителю! Іван стримано, тихо відповів:
— Здорові й ви будьте!
Дід Савка і два молодші його сини сиділи на двох підводах. Побачивши баул у руках учителя, Савка спитав:
— Ідете кудись?
— Іду... У Золотоношу.
— Пішки? Так, може б, з нами, коли не гидуєте? Ми по ліс їдемо.
— Сідайте, пане вчителю, — сказав чорнобривий Гордій і посунувся, даючи місце на возі.
Іван поклав баул і пішов услід за підводою. Дорога, особливо у видолинках, ще не підсохла, і чоботи грузли майже по кісточки, але він пройшов через увесь хутір і, коли позаду лишились останні мазанки, озирнувся.
Панський будинок, оточений з усіх боків садом, де-не-де світився вікнами й дахом. Молоде листя грало на сонці, затуляло обидва ґанки — парадний і чорний, а в березі до самого Супою тулилися селянські хатки, на декотрих уже гніздилися білі чорногузи, що цими днями повернулися з-за моря додому.
Підводчики терпляче ждали, а він стояв, дивився й не міг надивитись. Ось і все, Іване, скінчилась твоя служба в домашніх учителях. Спливло ще кілька літ життя. І тепер, як ці чорногузи, ти повертаєшся додому.
— Сідай, пане вчителю, — покликав Савка. — Поїдемо! Так, поїдемо. Поїдемо. Уже час... І згадались, зовсім, здалося, невчасно, слова поручика Нікітенка:
— Вам би, мосьпане, військовим бути... “Військовим? А що? Може, він і правду казав. Був учителем — стану військовим”.
— Куди ж, пане вчителю, рушаєте? Мать, у Полтаву? — кашлянув дід Савка.
— У Полтаву, — коротко відповів. — Куди ж іще? Звісно, в Полтаву.
Візок легко біг путівцем, неначе підганяв його вітер. І кожного разу, перед пагорком, коли біг уповільнювався, з'являлось невтримне бажання повернутися, ще раз подивитись: а чи не визирне Супій і хутірець над ним? І що в цьому хуторі тепер?.. Візок котився й котився, пофоркували коні, дід Савка й Гордій поруч з ним думали щось своє, а вітер куйовдив волосся, студив обличчя, і дихати ставало легше.
 
Книга друга
ОСОБЛИВА МІСІЯ
 
1
Кінець листопада того року був сирий і холодний.
Три доби лило як із відра; дороги, і без того розбиті зовсім розвезло, здавалось, саме повітря просякло вологою. Та раптом на четвертий день після такої негоди вітері розігнав хмари, очистив небо, і дощ перестав, навіть злегка підморозило. У полудень Буджацький степ вкрився сірим полум'ям паморозі, що пригасло блищала під непривітним осіннім сонцем.
Трохи пізніше, у тихім надвечір'ї, по дорозі, що вела на Бендери, обігнавши обоз з дванадцяти парокінних фур, їхали двоє: штабс-капітан на буланому рисакові, а за ним, не відстаючи й на крок, на низькорослому татарському конику солдат.
Степом стелився рожевий туман, закриваючи хащі очерету на болотах, пагорби і ярки, плив і плив,

читати