Завантажити

листа не треба. Довелося згодитись.
Похідні марші в ті часи робились досить повільно, і траплялось, випадали вільні години на привалах, інколи цілі дні відпочинку, їх використовував штабс-капітан, щоб показати ординарцеві перші літери алфавіту. Коли Пантелій навчився відрізняти “аз” від “буки” і “веди”, приступили до дальшого навчання. Пантелій виявився кмітливим і старанним учнем. За якийсь місяць опанував азбуку, став писати й читати — правда, ще дуже повільно, по складах, але незабаром одержаного з дому листа прочитав сам. Читав він -його довго, ледве стримуючи сльози радості. Дивлячись на нього, штабс-капітан і собі радів.
Поміщиці — володарці маєтку у Великій Багачці — штабс-капітан написав особисто. Просив бути людяною до престарілих рідних Пантелія Ганжі, цебто його ординарця, який вірою і правдою служить цареві й вітчизні і тепер разом із ним їде на війну проти турецьких бусурманів за землю Руську. Про цей лист штабс-капітан, зрозуміло, нікому не розповідав. Та й навіщо?..
Пантелій, їдучи слідом за командиром, і гадки не мав, що той думає, чого загадково усміхається. Його турбувало поки що одне: скоріше вибратися із села, щоб встигнути у Бендери, де штабс-капітан неодмінно повинен сьогодні доповісти командуючому про наслідки триденної подорожі на Дунай. З деякого часу головною турботою Пантелія був добробут його командира. Про це солдат думав завжди. І якби його запитали, чи є в нього на цьому світі близькі й дорогі люди, Пантелій Ганжа, родом із Великої Багачки, що на Пслі, не вагаючись, першим назвав би Івана Петровича Котляревського, нинішнього ад'ютанта командуючого другим корпусом Задунайської армії.
Селище з'явилось раптом: із-за молоденьких тополь визирнули солом'яні дахи, віконця без рам, затягнуті шкурою, яка ледве просвічувалась, почорнілі низькі тини, гостроверхі стіжки за хатами. Молдавія багато чим нагадувала Україну десь на Ворсклі або Пслі. Пантелій хотів був сказати про це Іванові Петровичу і доторкнувся острогами до тугих боків коника, але не встиг: із-за ближнього стіжка виїхали три вершники: передній — вахмістр, а за ним на відстані двох кроків — солдати в драгунській формі. Не поспішаючи, вони вибрались на путівець і спинились.
Побачивши офіцера, вахмістр узяв під козирок, здавалось, і вуса його ледь здригнули, підскочили; сказав, що він з товаришами зараз у роз'їзді, і попросив відповісти, куди подорожні оце проти ночі їдуть і хто вони, отже, будуть. Іван Петрович назвався і попросив відвести його разом з ординарцем до старшого караулу, якщо це недалеко.
— Та близько, ваше благородіє, близенько. Рукою подати. Онде в тій хатині, що третя від краю. Нині там пан поручик Нікітенко особисто допит роблять.
— Нікітенко? А над ким же? Хто ж у вас завинив?
— Та тут таке діло, ваше благородіє. Захопив пан поручик двох бусурменів на тракті. По обличчю — чисті ахламони, ну просто сторопіти можна, як подивишся, так за ніж і хапаються. Та ми їх втихомирили.
— Значить, вони турки?
— А біс їх розбере. “Буджак, — кричать, — буджак...” А ось і хатина. Ласкаво просимо, заїжджайте. Коні — під шопу, там стоять коні і тих бусурменів.
Він їх помітив одразу. Низькорослі, з густими гривами. Татарські, звичайно. У цьому не важко впевнитися, треба тільки один раз подивитися. Але такі коні використовуються і в турецькій кінноті. Отже, з висновками поспішати рано.
Котляревський зліз з коня, віддав повід Пантюсі.
— Трохи пізніше заходь і ти... Може, знадобишся. — Сам пішов до ґанку, вже не звертаючи уваги на вахмістра, який, узявши під козирок, від'їхав разом із своїми товаришами. Котляревський штовхнув двері і мало не спіткнувся. Поперед себе побачив зв'язаного по руках і ногах чоловіка, ще один сидів на середині кімнати. Малахаї лежали долі, у кутку — дорожні мішки.
Котляревський не ступив далі ні кроку. Поручик, не підводячись, замахнувся нагаєм: хто посмів увійти без дозволу? Але тут же й опустив його, здивовано подивився на прибулого і поспіхом вибрався з-за столу.
— Ба, кого бог приніс?.. Голубе, Іване Петровичу! Заходь, гостем будеш! — Поручик схопив за плечі штабс-капітана: — Радий! Душевно радий.
Котляревський звільнився від обіймів, спитав стримано:
— А ці хто?
— Ці? Сам бачиш. Слуги пекла. Анафеми із самого Ізмаїла. Не інакше, як підіслані пашею.
— Зізналися?
— Ха, — Нікітенко хитрувато посміхнувся. — У мене, як на сповіді, зізнаються, хоч у них сповідь і не в пошані. — І сам засміявся з свого жарту. — Може, разом допитаємо?
Котляревський, ніби й не чув запитання, штовхнув чоботом у розвернуті дорожні мішки:
— А це що?
На підлогу покотились якісь пакунки, кілька пляшок горілки, мисливські ножі з костяним руків'ям, ножиці стригти вівці, кілька жіночих хусток.
— Трофеї! — Поручик був, видно, напідпитку. — Горілка виявилась у них молдавська, нічого собі. А все інше — тля, лахміття, я думав що-небудь цікаве...

читати