Завантажити

сенсі якщо не суспільної, то фізичної ваги точно.
Вбираючи важкі «мартінзи», затягую шнурки, думаючи, - тепер, принаймні, знатиму, що
мене не підхопить вітер: не для того створювали це англійське взуття старанні китайці,
використовуючи якнайтяжчий поліоритан (сподіваюсь, я правильно називаю цей
напівпрозорий жовтий матеріал, чи принаймні зробила менше двох помилок в одному слові).
Але це дрібниці, - бачиш, після задовгої тиші важко починати з найголовнішого, взагалі
важко щось починати, - здається, так і будеш все життя готувати чай, готувати каву, писати
вступ, переписувати вступ, молоти каву, варити каву, пити каву, тоненькими кільцями
видихаючи дим в бік затягнутого зеленими жалюзі вікна, обіймаючи поглядом Лева, якому,
звичайно, не дуже-то цікаво все це, - кава, статті, вступи, - нічого йому не цікаво, окрім
переконуватись в тому, що ти, особисто ти, не хто-небудь, - є; сидиш вдома, палиш, п’єш
свою каву, щось вистукуєш на чорній клавіатурі, знову палиш, дивишся на нього; що ти -
присутня.
Життя, перетворене в гонитву за сплаченими рахунками, гостро и жорстоко
перекреслює все те, заради чого ми і такі, як ми, народились: книги; виставки; ідеї щодо
книг і виставок; зрештою, елементарні жарти. Внутрішня дійсність щулиться в нашвидкуруч
вигаданих схованках, обирає випадкові натюрморти, неіснуючі фото з маленькими і зовсім
дорослими рослинками в нетрях жовтневого повітря, тощо. Найголовніше не виживає, гине в
боргах, - і що залишається, окрім рятувати все це як вмієш, згадуючи краще, милуючись
дурничками, зрештою, зрідка з’являючись на виставках, на території яких розпочинається
той простір, котрому взагалі все одно, наскільки добре ти виглядаєш: головне, чи досить
добре ти його розумієш. Або, - позаяк таким, як я, мистецтво простіше інтуїтивно розуміти,
ніж аналізувати, - ніж відчуваєш.
Хворіючи, проте, на жодні виставки не потрапляєш, що природно. Тоді легко не думати
взагалі ні про що, - годинами роздивлятись охайні візерунки на стінах, корінці книг, срібного
Лева, зелені жалюзі, небо. Так може пройти взагалі весь день, - напівсон забирає собі кадри
твоїх фільмів, сторінки твоїх книг, зайві градуси твоєї температури, зрештою, зосередженість,
без якої навіть листа пристойного не напишеш, не кажучи – розділ книги. Натомість зате
отримуєш короткочасні осяяння пробудження, коли, вириваючись з сонного марева
температури, раптом розумієш якісь банальні, для більшості твоїх знайомих периферійні речі,
що раптово стали важливими для тебе тут і тепер, - ну, наприклад, що всі відомі тобі
філософи передостаннього сторіччя не вміли не посилатись на Гегеля, чи що сьогодні ти з
особливою ніжністю думаєш про картини з високим вмістом кисню, повітрям, ніби
задихаєшся тут, вдома, в обіймах хвороби, отримуючи полегшення від звичайності
зовнішності моделей, стриманість силуетів котрих для тебе наразі дорівнює розумінню всієї
історії мистецтва щонайменше останніх двох десятиліть. Точність форми, стриманість форми,
цілісність колориту, - або все навпаки, нестримана розмаїтість їх всіх - в сумі мусять давати
відчуття замкненого на самому собі всесвіту, всесвіту, опинившись на порозі якого, ти сама
перетворюєшся на його частину, - так, як ми переймаємо вираз обличчя людини, з якою
вітаємось за руку після довгої-довгої незустрічі.
Вся ця не дуже, загалом, концептуальна композиція мусить закрити щось іще, щось
суттєвіше; щось важливіше. Щось, про що я не маю права тепер писати – щось про хворобу,
про холод, про те, що Лев чимдалі дужче непокоїться, коли мене довго немає вдома; щось
про те, про що нічого нікому знати не обов’язково. Я гостро відчуваю останнім часом
вагомість таких мовчазних речей, про які, очевидно, говоритиму тільки з Б-гом в Його
бібліотеці, біля старовинної письмової лампи, світло якої збиратиме кращих нічних метеликів
світу, і, сподіваюсь, Він посміхатиметься, і не дуже перейматиметься тим, що я давно не була
в жодному храмі, ні християнському, ні єврейському, і думаю тільки про роботу, і тільки
зрідка, згадуючи про все це, віддаю трішки грошей бідним на вулицях, котрим, - і це
абсолютно очевидно, - значно страшніше і гірше, ніж наразі мені.
Можливо, справа не тільки в хворобі, - «Прогулянки з Бродським» і «Смерть в Венеції»,
засвоєні в один день, разом з купою антигрипозних ліків, змушують забути про існування
будь-якого «сьогодні», чи, принаймні, знеособлюють його актуальність, піддаючи сумніву
взагалі все, що відбувається за межами умовному простору, умовного часу, умовних
обставин, про які так складно і важливо думати взагалі завжди, але особливо в періоди, коли
все інше дійсно не варте жодної усної, не кажучи - письмової згадки.
Важко сказати, наскільки суттєві зміни відбулися за цей час. Важко сказати напевне,
чи писатиму ще, принаймні – що писатиму часто. Але наразі трішки полегшало, отже,
можливо, тепер буде простіше описувати часточки дійсності, знаючи, що мої слова більше не
схожі на втаємничені спроби пожалітись.
Все інше як завжди, - що

читати