Завантажити

дратує", це, - все, що хоче і може бути сказаним далі. Та це моє "все" звучатиме
якось не зовсім так, як слід звучати привітанням; звучатиме надмірно. І мені страшно
надмірності, однаково якої - істеричної, втомленої чи байдужої. Тому я мовчу, щоб не
засмічувати простір, мовчу і слухаю що спаде на думку, в діапазоні "від Каунта Бейсі до Тома
Вейтса", на поверхні дійсності, не глибше, тільки на рівні безпідставної радості чи нервової
печалі буття, без котрих, зрештою, мене не існує і, в певному сенсі, ніколи не існувало, з
усіма моїми листівками, привітами, недолугими порівняннями і фотографіями не зовсім про
те.
Бачиш, я нікуди не поїду на свята, думаючи виключно про те, як було б добре кудись
поїхати, - байдуже куди. Є така особливість святкової самотності, коли тобі однаково, де
саме бути зайвим: турбує тільки кількість або відсутність спогадів, нанизаних на силуети тих
чи інших архітектурних виробів, турбує тільки те, де тебе відпустить твоя байдужість, де
вона поступиться місцем бажанню відбутись, бути, зателефонувати кудись, щось сказати так,
щоб бути почутим: щиро; точно; нарешті, так, як мусить бути: по-справжньому тепло.
З іншого боку, помножувати власну загубленість на особисту байдужість міського
пейзажу означає підсвідомо зневажати пейзаж, себе, людську потребу зрідка щось
святкувати. Тому, якщо слідувати парадоксам цієї логіки, яку я, напевне, знову не можу
пояснити докладно, - свято слід було б зустріти якщо не в пустелі, то принаймні в
засипаному снігом полі або на березі моря, словом, там, де байдужість краєвиду підкреслено
загальним спокоєм природи, взагалі не надто прихильної до факту зустрічі з людиною,
байдуже, з яскравою чи ні, чи все-таки ч/б особистістю.
Тож я і не їду нікуди, - тому що тому; тому що, залишаюсь у місті, в котрому
народилась і виросла, і, напевне, все-таки буду змушена щось зробити, відбутись, бути,
підкоряючись несамовитій силі чужих ритуалів, - світити вогні, телефонувати, вбирати
гарний одяг, переконувати себе у вірі в об'єктивну дійсність, в гущі якої мені однаково
здаються переконливими кілька колажів, кілька краєвидів і натюрмортів, кілька портретів,
лист, фото, портрет, ранковий рух назустріч ранку мого срібного Лева, який останнім часом
більше за все любить спати на чорній мантильї, чим зайвий раз розділяє мою любов до снів
срібного з чорним кольорів, снів, які я останнім часом не наважуюсь нікому розповідати, -
хіба тобі, в черговому з заплутаних і, напевне, не надто святкових ? пробач, - листів.
Тут і тепер, де, бачиш, навіть забуття нічого не дасть, зберігаючи в долоньках старих книжок
все, що я повинна була забути, де навіть забуття працює не так як слід, витискаючи чорні
літери в білі тіла туманних і невиразних снів, побудованих на уламках спогадів і газетних
малюнках джазових акордів, - вітаю тебе, бажаючи, зрештою, як умію, теплих і затишних
свят.
Тримайся, будь ласка
па

7. зимні зимові роздуми
Знаєш, зима прийшла неохоче і надто швидко.
Дні нагадують портрет чи пейзаж з категорії
шедеврів світового живопису,
розмножений на тисячі кольорових прямокутних листівок
або взагалі - на мільйони дрібненьких поштових марок.
Навряд чи ти мене чуєш, навряд читатимеш все це,
проте невитравна незрозуміла звичка
в кожному із листів звертатись саме до тебе
підводить мене, і прикмети днів осипають
силою білих прикметників буденність чергових вітань,
чергових рефлексів звички говорити особисто з тобою.
Бачиш, навіть думка про те, що колись ми підемо звідси назавжди,
діє не надто активно - лише збільшує стрічки бібліографій
перелік прочитаного
назви того, що написано власне нами
множить силу першоджерел
і не додає нам нічого
не перетворює нас на людей кращих або мудріших,
не додає ні миті часу до вічності, до суми ударів її чорного серця
яке чудово щось собі радило задовго до того, як ми з’явились на світ
і зграбно дасть собі раду тоді коли ми підемо звідси назавжди
ми більше нічого не вміємо окрім клеїти прямокутники слів
на прикмети часу яки нас навчили називати ночами та днями
кому яка з того користь Г-споди навіщо це все потрібно
день скоро ламатиметься на зиму і літо - до цього моменту
не писатиму тобі більше; вибач
тримайся
бережи горло
погода зрештою не найкраща

8. Дещо про Лева
я дуже довго вибирала йому ім'я, знаючи з першої хвилини його народження, що це мій
особистій звір, - мій і більше нічий. Ця срібна тваринка з"явилась на світ, здається, третьою,
після жвавіших, смугастих і цілком звичайних за поведінкою брата і сестри. Істотка на
хвилинку завмерла, дослухаючись до власних вражень; втомлено і зніяковіло позіхнула; і
повільно, але впевнено вповзла на мою розкриту долоню, де завмерла, відпочиваючи після
пережитих важких зусиль.
Справа навіть не в тому, що всі інші його родичі були виразно інакшого кольору, - смугасті,
пухнасті, дуже великі і просто гіперактивні, на відміну від нього, меланхолійного і завжди
трішки замисленого.
Згодом він отримав нарешті ім'я, і це було ім'я його

читати