Завантажити

кволу скляну кулю чергової східноєвропейської зими.
Металеві перехрестя захищають птахів від волі, котра їм не потрібна; очікуючи на свободу,
вони не можуть витримати її забагато, малюють кілька кіл над зеленою крапкою будинку і
повертаються додому, дисципліновані, приручені, гарні, певне, задоволені своєю долею.
Порівняти нас з птахами, - це припустимо? Якщо - так, тоді цікаво знати, чи не вимірює доля
свободи кожному з нас рівно стільки, скільки ми можемо витримати, відповідно до кольору і
малюнку пір"я, від того, до якої породи нам випало належати, - і чим вона карає тих, хто
намагається вийти за межі власної свободи, щоб дізнатись більше про свободу іншого виду,
здатного злетіти значно вище або не здатного літати взагалі. Напевне, тугою; напевне,
відсутністю відчуття дому; напевне, чимось страшнішим від цього, наприклад, нічними
страхами, невідворотними поганими снами, чи взагалі передчасною смертю.
Голуби під моїм будинком здебільшого білі, і, певне, слід було б вислати тобі кілька їх
фотографій. Якби мені не бракувало здатності фотографувати створінь за ґратами, я б
обов'язково так і зробила. Але краще зачекати до весни, літа, коли їх випускатимуть на
волю; можливо, тоді ти отримаєш мою особисту листівку з білим птахом, схожим на
маленького павича, поважного птаха з рожевими лапками і прозорою, безсенсовною,
світлою задумою цілковито прирученої істоти в погляді грантових бездоганно круглих очей.
Ось, врешті, і все, - сьогодні мені нічого додати до сказаного; я живу в дивному ритмі, де
уроки забирають час у статей, статті - у книги і дисертації, між ними плутаються
незаплановані вірші, і все разом складає дивну композицію, завдяки якій люди, які працюють
зранку до ночі, дивляться на мене у вечірньому транспорті з дивним виразом на обличчях,
схожому на стриману посмішку з подвійним дном, сенсу котрого я не розумію і не зрозумію,
очевидно, уже ніколи.
Тримайся, будь ласка
па

5. хвилястий настрій
бачиш, усе розсипалось, зсунулось в сірий тлін,
розповзлось на шматочки старих фотографій і
незрозумілим чином створило інакший всесвіт; він
заважає заснути, стискаючи лагідно, тісно скроні твої.
Знаєш, найкращою з кращих, з гуманітарних тощо щедрот,
виданих на гора епохою і країною, її ментальністю, часом,
я б обрала приватність в праві на погляд вгору, але не в рот
котромусь з тих, хто щиро цікавиться станом людської маси.
Дивний, нервовий, нерівний період, - надвечір наздоганяєш торішні сни,
вдень серед шмаття, розкиданого посеред доріг, вбачаєш то квіти, то трупи
світлих тварин, і зрештою, тягнучи нитками слів своє дійство очікування весни,
вимикаєш ТВ, вимикаєш усе, що звучить занадто яскраво чи недостатньо скупо,
перевертаючи котру сторінку власної долі, будуєш колір руанських соборів, їх білих дів і днів,
стираючи вкотре свій власний образ з жорсткого диску, переповненого ущерть Тим, Хто це
все створив

6. про чорно-білі сни
Ці дні, їх фрагменти склеюються у повільний чужий колаж, в котрому взагалі
незрозуміло, хто скомпонував цю заплутану композицію, де ти можеш назвати своїми кілька
облич, - завдяки м'яким, неповажним, занадто уважним виразам; кілька краєвидів, туманних
та невиразних, милосердно позбавлених різкості, від котрої останнім часом несамовито
болять і сльозяться очі; нарешті, кількох натюрмортів, подих предметів котрих обіцяє щось
інше, щось більше від дихання предметного світу: новий спосіб молитви, рівніший пульс часу,
доторк до тієї справжності, яку ти відчуваєш з дитинства, ще тоді знаючи, що у когось з
дійсних філософів справжність давно увійшла в категорію повсякденної термінології, і ти
просто не встигла прочитати і цю книгу також.
Що я можу сказати, - вересклива навіженість днів згортається в сувій, який не
вмістити у жодну листівку, навіть в ту, яку я ніяк не наважусь тобі надіслати в тоненькому,
ручної роботи конверті з рисового паперу, в тканину котрого вдруковано зовсім, проте, не
рисові квіти, - листівку з тоненьким чорним малюнком на білому тлі, малюнком, де вписано,
здається, все, що може бути вписано в те, що я розумію під нами: тривожна діагональ рук,
приблизні начерки всього іншого, - облич, силуетів, тексту "вона підходила до нього довго і
обережно", всього, що рятує графіку від повноважності сказаного, зробленого, знятого з
гідним освітленням і відповідною випадку різкістю.
Мені хотілося б жити у незнайомому іншомовному місті, - не розуміючи більшості сказаних
слів, не розбираючи, окрім пульсації і візерунків звуку, жодного зайвого сенсу, де я могла б
сказати знайомому: мені вперше спало на думку, до якої міри всі мої найкращі і найрозумніші
знайомі схожі на ящірок, в обличчях котрих читаються чіткі, продумані риси ящурів
прадавніх, і завдяки цій рисі їх можна відрізнити у будь-якому натовпі будь-якої частини
світу. Оце і все, що можна було б написати в листі - це, чи "привіт", чи "Ти також схожий на
ящірку", чи "я нічого не вмію в грудні, окрім розмовляти з персонажами книг, тому що все
інше мене

читати