Завантажити

викривленої, дзеркальної дійсності, чия чорно-біла
поверхні не має без них, - я дійсно так вважаю, - жодного сенсу.
Автор
p.s. Будь-які збіги з реальними особами у цій книзі слід вважати розбіжностями

1. Щодо музики снів
Дещо щодо музики снів, про котру чимдалі важче писати тобі, - так буває тоді, коли
винятково потрібно поговорити, або, навпаки, замовкнути, закритись, пожити кілька днів,
тижнів, місяців за спиною суспільства, за межами прямокутників обов'язків міста, жвавих
потрібних справ, закінчуючи іще одну книгу, - книгу, котра, як завжди трапляється з прозою,
вимотує твою тишу, твоє мовлення, твою приватну прихильність до мовчання, затискаючи
світ в безкарні та безвідповідальні мертві петлі слова, назавжди помноженого на власний
сенс, а також ? і це найсуттєвіше - на лінії долі твого вміння бути, почуття, манери бачити
сни і розповідати про них, - байдуже, знайомим, тим, кого ти любиш, чи більшості, іншим,
переважно незнайомим людям.
Наразі прози немає, - чи навпаки, мене тепер оточує суцільна проза, переважно не
моя, переважно соцреалістична, елементи сюру в котрій вбачаю напевне виключно я одна.
Описувати все це важко, - легковажність не минає дарма, рано чи пізно фіксується в плоті,
чому я нарешті завдячую відсутністю і суспільної, і звиклої фізичної ваги. Втрачену у зв'язку з
цим, скажімо, здатність відчиняти звичайні двері, розраховані на звичайних, не обов'язково
товстих, нормальних, отже, значно сильніших від мене людей описувати також не варто, -
втрата сили радше лякає мене, а страх - це останнє, що здатне навернути людину на гідні
уваги тексти.
Паралітичні здатності страху, - які, до речі, споріднюють його з великою прозою
(пам'ятаєш, скільки помилок було в тих характерно лаконічних листах, написаних
паралельно з роботою над особливо важливим, особистим, відвертим текстом? Ні? Добре, -
мені ніяково про них згадувати, навіть і знаючи, що цю втому ні з чим не сплутаєш ? а потім
ніколи не забудеш: нова книга витискає твою здатність говорити в коштовні мармурові брили
повсякденної тиші, і ти нічого не можеш, окрім мовчати, мовчати, видихати останні образи в
сутінь кав'ярень, у маленькі склянки чорного пива, у приватні ознаки великого відпочинку
після перебільшеної відвертості з незнайомими, чужими тобі людьми). Бачиш, спогади вкотре
тягнуть мене назад, а йшлося все-таки про теперішній час; йшлося про єдине, про що має
сенс говорити в теперішньому часі, - йшлося про новий сон, котрий, певне, стосується також
і тебе, - байдуже, чуєш ти мене чи ні, чи все як завжди, чи навпаки, невиправно змінилось
раз і назавжди, і я одна залишилась, де була: в долонях уважного міста, у приватній
порожнечі, котру зрідка так просто переплутати з самодостатністю, середнім віком,
самотністю, поезією чи просто: літературою.
Слухай, - але, прошу, будь милосердний і не чекай від мене чогось особливого. Звички наразі
засипають буденність сірим янгольським попелом, і з цього можна зробити хіба кілька
краєвидів чи натюрмортів, фотографій чи колажів, - зважаючи на обов'язкову відсутність у
всьому цьому людських зображень, котра завжди надає предметному світу додаткових
бонусів антропоморфності, ознак осмисленості, ознак краси.
Снилось наразі нібито небагато. Снилась музика, - мабуть, єдине, що дозволяє дихати, жити,
якось рухатись і відбуватись, - попри все: неприємності, напади відчуження, головний та
підшкірний, інакший біль, на погані новини, на їх неслухняні зайві слова, котрі випинаються
під поверхнею подій, втручаючись в тексти оточуючого світу невчасними інтонаціями чи
репліками, руйнують композицію днів, змушуючи думати в найогидніший з можливих спосіб,
- що все, що видається тобі потворним, можна було б відтворити, проговорити, помножити
перебільшенням, записати. Ужитковість слова перетворює фах письменника на жахливу, по
суті, річ невпинної систематизації явищ, про які можна було б, але ніколи не слід писати, - у
зв'язку, зокрема, з потворністю наслідків випущених на волю демонів злості, драконів
відчуження, сліпих тіней грифонів та однорогів скривлення баченого в якості
люмінесцентного негативу, котрий потім так важко пробачити собі, тексту, світу, забути,
загнати назад, в темну, туманну долину минулого.
Уві сні слухаючи плеєр (здається, дія відбувалась в дорозі, - я постійно подорожую уві сні,
очевидно, підсвідомість витискає бажання поїхати звідси, зустріти тебе, говорити з тобою в
різноманітні варіації сонних мандрівок, котрі наразі не мають жодних підстав для того, щоб
справдитись в дійсності), так ось, уві сні слухаючи плеєр, засинаючи від заспокійливої зміни
краєвидів за вікнами, посеред звичної композиції я раптом почула інакший ритм, звук, іншу
мелодію, тембр якої був всім, що я люблю і любила в житті найбільше. Вона була кращими
спогадами, пульсом мистецтва, музикою дитинства, твоїм голосом, нервом дійсності, котрий
бачиш у дорослому віці - зрідка - на виставках, але виразно чуєш в дитинстві, скажімо, у
фугах Баха чи сонячному промінні на

читати