Завантажити

прописують серед інших
денних справ і думок, - коли не листи про море,
то теж щось не надто серйозне.
Ну, принаймні, не набагато серйозніше від дрібничок:
запаху кави; скляних уламків тепла,
розсипаних квіткою заходу сонця в місті;
відвертості, щирості квітів твоїх полів
і строгих ліній лілей, - навпаки, садових.
Зрештою, пам’ятай, - всі ці твої борги,
вся ця нова праця, життя в кредит,
довгі скляні коридори
старі, поламані або занадто нові меблі,
твоє життя серед них -
це не є ти. Це не є тим,
з чим ти міг би, - навіть якщо захотів, -
ототожнитись остаточно.
Не ототожнюйся, чуєш, -
сцена життя занадто велика,
занадто довготривала
для того, щоб надто серйозно сприймати ролі,
що вона тобі пропонуватиме; пропонує.
Балансуючи між свободою
Та почуттям обов’язку
Зважуючи їх на терезах
Важкого дихання
відчуття справедливості, -
і те, і інше, -
Слухай музику.
Слухай музику, серце моє
пам’ятай, ким ти є
не ототожнюйся
слухай музику
будь здоровий
шануйся

16. спостереження
Ти помітив, - по-справжньому закохані люди
Посміхаються рідко і ніби не дуже щасливі, принаймні, на перший погляд.
Думаю, справа в тому, що вони бачать більше від інших.
Замість дерева – зернятко, паросток, корені, крону, колоду, зруб, ліс або стосик паперу;
Замість будинків, - їхні фундаменти, їх цеглини, їх бетонні верхівки, порцелянові очі вікон,
весілля і похорони, пенсіонерів і роверистів, підлітків з пивом, мам і батьків з колясками біля
дверей під’їздів,
Замість молодості і старості – круговорот води у природі, невимовну таємну єдність тепла та
холоду,
Словом, ще одну ілюстрацію слову „час”, або „смерть”, або „небуття”, або „незнищенність
духу”.
Вони бачать без виключення взагалі геть усе, -
все в сенсі теперішнє і майбутнє,
вже не кажучи про минуле,
Вже не кажучи про дрібниці, -
на зразок чужих неприємностей на роботі, написаних на обличчях,
вдалих контрактів, особливо ніжних музичних композицій у власному плеєрі
Тих, хто рухається вперед в ранковому жовтому переповненому громадському транспорті.
Мені здається, - дійсно закоханим людям тут нецікаво,
Тому що вони несуть цю довічну наскрізність погляду,
Притримуючи її поважно і обережно, як золоту корону,
як отруйну змію, як надто гарячу каву у переповненій склянці.
Тому дійсно закохані здаються мені дуже зосередженими і серйозними,
Тому їх погляд здебільшого рівний, подібний на байдужий або спокійний,
Як у тварин, довершених в своїй здатності переживати буття
В неуважному світлі дійсності, в якій немає ні іронії, ні сарказму, ні сумнівів,
Ні, тим паче, фальшивого захвату чи зневаги.
Тобі не здається, що я перебільшую? Ні?
Не здається, що це по-справжньому страшно, -
дивитись в натовп, в небо, в центр і околиці міста, - і бачити їх природу?
Скажімо, замість людини, людей, - м’язи, судини, нутрощі, пульс неспокійний крові,
Всю оцю машинерію, яка рухається за рахунок Твого дихання,
За рахунок спадкової приреченості на те, що називають коханням
і т. п. інших подібних продуктів горіння духу.
Думаю, саме тому дійсно закохані люди здаються направду втомленими.
Тому їх вигляд, їх погляд складно назвати уважним,
Як складно собі уявити несамовиту напругу тих, хто бачить наскрізь
Все взагалі, все підряд, - білі, темні і кольорові плями дійсності,
яка більше не є ні terra inkognita,
ні світом бажань, волі або уявлень,
світом амбітних планів чи тихих зимних депресій,
світом, який не є чимось більшим
від прозорої мапи тіла,
прошитого наскрізь знімками рентген-апарату.
Цю здібність важко назвати щастям, - дійсно, кому це потрібно,
кому взагалі все це може сподобатись, -
бачити світ від цієї металевої стінки до протилежної,
звідти до іншого краю землі,
Потім далі, до сусідньої сонячної системи,
і далі, коли дивитись уже набридло, але заплющити очі все ще не випадає, -
до найближчої чорної дірки, де, згідно народним уявленням,
безслідно зникає і гине світло, матерія, час, все подібне,
все інше, до чого ми тут так сильно звикли.

17. жовтневий лист
в місті тепло.
Вітер жене блискучі єкатерининські п’ятаки тополиного листя,
м’яко натякає на зайвий снобізм сонцезахисних окулярів,
розтріпує неслухняне волосся.
В місті сьогодні жовто.
Пісок іншого берегу моєї Ріки набув неможливого білим літом м"якого рожевого кольору.
Він завжди так чинить о цій порі, байдуже, тут чи в Варшаві.
Жовтневе сонце залило місто медом; це цілком академічна осінь,
та, протягом якої не мусиш сидіти вдома, на роботі, власне в приміщенні.
Мусиш дивитись ці дні, як кіно,
зважувати їх безміном фотоапарату,
зауважуючи, як неминуче швидко вони скінчаться.
Люди тепер частіше п’ють пиво на вулицях,
частіше сваряться у міському громадському транспорті,
частіше беруть з собою рудих кошенят і дорослих поважних псів.
Я погано бачу власне місце у власному місті;
вкотре намагаюсь влаштуватися на роботу.
Якщо вдасться отримати замовлення на переклади двох книг,
які варто було б перекласти, я б встигла зробити і той переклад також.
Але трішки

читати