Завантажити

країни, семестри і їх сесії якось
непомітно гортають сторінки часу, до того ж ти не можеш тільки вчитись, нічого не читаючи
самостійно. Тут кожна нова книга є маленькою зрадою щодо її попередниці: ти вживаєшся в
чужий світ, проживаєш його, блукаєш лісами митника Руссо і п’єш свою каву в Сутіним,
вживаєш абсент і чортзна-що, з важкими наркотиками включно, з усією Паризькою школою,
щоб потім надовго згинути - практично, скажу відверто, безвісти - в костюмерних
середньовічного Кабуки чи Но, - ну, ти розумієш, про що я, правда, не треба пояснювати
детальніше? Добре, що зрозумів, бо набридло писати; до речі, ти помітив, - чим дрібніша
думка, тим більшої кількості слів вона вимагає, це і є причиною всіх непорозумінь на світі, -
проте я не про це, я знову, як завжди, збилась, - вибач, це не через неповагу.
Отже, повертаючись до часу, який гортає сторінки твоїх книг, - розумієш, окрім цього нічого
більше немає, далі все так і триватиме до старості. Ти вживаєшся в кожну мистецьку
дійсність, потім виходиш, - чи видираєшся, як пощастить, - за її межі, блукаєш чужими
світами,
Щоб, нарешті, з рівною, рівною і спокійною увагою ставитись до будь-якого автора,
чия діяльність обмежувалась, окрім міфів, пліток, легенд та капостей, певним візуальним
рядом, як це тепер називають, чи просто: картинами,
щоб занотовувати роки життя, місце навчання, манеру, стиль, тощо, розуміючи: поки ти
вивчаєш твори цієї людини, ти не можеш не ставитись до них неуважно, а отже, трішки її
любиш, - якщо, звичайно, погодитись з тезою, згідно якій пильна, перебільшена увага
дорівнює саме цій загальнолюдській цінності, а не якійсь іншій.
Так воно і триває до самої смерті, чи, принаймні, останньої сторінки твоєї роботи, -
перебираєш світи з послідовністю людини, приреченої на вічну подорож, не встигаючи
жалкувати ні про що, навіть про людей, здатних займатись творчістю одного-єдиного
художника все життя, не відволікаючись на перебіг історії мистецтва взагалі і художній
контекст найближчого оточення зокрема. Дійсно, легковажний фах, скажеш ти, - і мені знову
буде складно не погодитись; так, легковажний фах безкінечної подорожі, в моєму виконанні,
можливо, дещо інфантильної, проте безкінечної точно, тут ти дійсно можеш мені повірити.
А, проте все це не так важливо, - вибач, почуваюсь так собі, захворіла і розважаюсь
старими книжками в товаристві срібного Лева, - на кращих з них він спить, - тож хріновий з
мене метафізик сьогодні ввечері, пробач. Але сподіваюсь, що ця дурничка тебе розважить, і,
знаючи, що ти не будеш ставитись до цього листа надто серйозно, - не той тепер настрій, і,
зрештою, пора року, - прощаюсь,
цілую
па

26 слова у снах
Бачу уві сні слова. Здебільшого це слова незнайомих, дуже серйозних людей, - щось про
поламані долі, нагальну необхідність ремонту, якусь каву на долоньках просторого,
небаченого досі, але, ймовірно, західного, польсько-прозорого міста. Потім сниться сама
буквальність, брутальні унаочнення старих застиглих метафор, - дві книги в яскравих
обкладинках починають говорити, і уві сні я знаю, - одна з них звертається до мене
особистим, глибоким, несхожим на інші голосом Мартіна Бубера.
*
Задуманий, затісний, непевний період, - ймовірно, йому притаманне світло, але звідси його
майже не видно. Завтра йтиму в місто, інакше все це погано скінчиться.

27 прикметники моїх предметів
в лівій кишені куртки з"явилась наскрізна дірка, існування якої доводить цього разу
щиросерде милосердя (буває щиросерде милосердя? Чи тільки щось одне? Це моє вічне
збочення, неприпустиме невиліковне спадкове захворювання на українську бароковість в
сенсі прикметників, - саме тому я ненавиджу тавтології, більше цю плутанину нічим не
поясниш, а отже, можливо, не варто надриватись, просто валити все в купу, як є, як про це
писала відома скандинавська письменниця Туве Янсон, - тоді, можливо, щось із цього і
вийде) - отже, щиросерде милосердя долі до підкладки мого верхнього одягу.
Тепер ці білі паперові смужки, врятовані з ароматного безладу парфумерного
магазину, яскраво ілюструють не тільки мою зосередженість у питаннях побуту, але й
особливості звички гаяти зайві дев'ять-п'ятнадцять хвилин в центрі міста. Тепер їх, ці
звички, бачать всі, - і, запевняю, ти собі просто не уявляєш, ти собі ніколи не зможеш цього
уявити взагалі, який це несамовитий жах, - коли незнайомі тобі люди роздивляються твої
звички так, ніби немає нічого природнішого, ніж подібна безцеремонність.
Від цього жаху хто завгодно отримає довготривалий напад мізантропії, можеш мені
повірити, що вже казати про мене, взагалі схильної до, - але зараз я не про те.
Зараз про аромати.
Справа в тому, що черговість вибору запахів не така вже й довільна, і білі смужки зі
мною щораз інші. Після сліз в центрі міста - одні, терпко-тривожні, з весняними
прохолодними заспокійливими, тому що простими, тонкощами рум’янку чи резеди; після
вдалих розмов з батьками, - інші, свіжі, але не просто так, солодкувато-свіжі, наближені

читати