Завантажити

для того, щоб хтось відважніший сказав це замість
тебе, і кількість захоплених глядачів підтвердила: тут немає нічого хворобливого; це
природно; це звичайна людська невиправна і властива більшості слабкість.
22. Вечір складного дня
знаєш, зима цього року вступила швидко, і, здається, занадто різко.
Хрипкі голоси голодних птахів, білі обличчя голодних студентів і змучених перехожих
вкладаються, ніби партія тенору, над тьмяним басом жовтої акупунктури кіл старих ліхтарів.
Знаєш, не те щоб тут було все до такої міри погано, щоб померти, емігрувати, відплисти,
в"їхати в межі інакшого міста, де особливості краєвиду достатньо гарні чи просто не схожі
на все, що жахає тут, - звуки, вирази лиць, випнуті вилиці, нездатність до влучних слів.
Просто останніми вечорами, думаючи про інакшу музику і інакшу архітектуру, текстуру,
сутність
буття, я засинаю, щоб опинитись в світі, де над мною, моїм левом, моїм конем світить
приватне сонце,
і думки оточуючих набирають певних геометричних форм: круглі чи прямокутні, квадратні,
трапецієвидні,
вони повторюють їх риси обличчя, написану на них здатність любити, їх почуття, їх
сподівання, совість,
зрештою, все те, що ніколи не передається у спадок, що кожен вирощує сам, дивлячись у
власне віконце
в обличчя власному Б-гу, вирішуючи, як складати із ним стосунки; і, знаєш, у цьому сні всім
їм чудово видно
не тільки Його реакцію, але й власне майбутнє, власне обличчя через десятки років, а також,
звичайно, форму
і колір власних думок, котрі там бачать усі без виключення, не тільки подорожні і зайди.
... Грудень, - місяць, коли ти прокидаєшся невміло і неохоче, утрапляючи в колір дня, ніби на
платформу
незнайомого сірого міста, де ніяк не складеш ціни власним думкам, які не вписано у перелік
того, що тут називають "правда".

23. вечір середи, дощ
Всюди щось відбувається, всюди постійно щось відбувається, відкриваються виставки,
тривають кінопокази, звучать вірші, - а ти пишеш тексти, дописуєш тексти, правиш і
доповнюєш тексти, розписуючи акуратно те, що слід сказати, викидаючи те, що від тебе
хочуть почути, вкарбовуючи те, що дійсно варто уваги, -
відчуваючи, що тепер, коли приятельку, яка ось щойно повернулася з Амстердаму, доведено
з дощових завулків, зарослих соснами, до вечірнього автобусу, який везтиме її просто до
потягу, майже до самого моря -
ти сама тиняєшся подумки вологим Монмартром пензля Камілла Піссарро, Монмартром,
залитим калюжами, переповненими голковими пухирцями повільного дощу, калюжами, в
яких відкинуто та помножено світло вітринок, вітрин, авто, і думаєш про "варто було б
купити невелику тендітну квітку чи відпустити волосся", але більше ні про що не думаєш,
тільки про це, - тому, що нічого більше знати не знаєш і чути не щоб не наважуєшся, а
просто, - не хочеш.

24 ранок
Коли ти бачиш, як прозоре світло холодного квітневого ранку педантично формує
деталі абрикосових теплого кольору квітів, - натовпу квітів, маленьких, проте цупких, не
готових
ні до обмежень шторму густого, солодкого і свіжого аромату,
ні, тим більше, до передчасної деконструкції, яка колись потім перетворить цю єдність на
хмарку окремих пелюсток, прикрашаючи білим зелену трав'яну землю, - думаєш мимоволі
щось мало подібне на думку, більше схоже на мовчазну посмішку ранку великого складного
дня, -
всі, хто бачить такий ранок впритул, почуваються однаково, де б цей ранок наразі не тривав.

25 щодо природи мистецьких текстів
дописуючи черговий текст, звично думаєш про відпочинок не-тут-і-не-зараз, у звичних
вигаданих горах, ну, якщо не вигаданих, то принаймні досі небачених, - і тут раптово, дещо
розгублено, розумієш, що відпочивати від одних текстів вмієш тільки у текстах інших, - саме
в тих, де докладно описано ті місця, де саме зараз, негайно, у цю хвилину, тобі хотілося б
відпочити.
Сутність невиправної звички до подорожі, можливо, є тільки наслідком окресленого
самостійно в дитинстві фаху. Сміятись заборонено, - ну, припини; я цілком серйозно так
вважаю: мистецтвознавство - фах принципових мандрівників, найперше в метафізичному, а
потім, якщо пощастить, в будь-якому іншому сенсі. Я зараз все поясню, не перебивай мене,
зачекай. Коли підписи першої відкритої в дитинстві книги з картинками, -
скажімо, "Світ Леонардо", ну, чи альбом Ван Гога, абощо - переадресовують тебе, нещасну
візитівку власного майбутнього, кожною своєю сторінку в кращий музей щораз і-н-ш-о-ї
країни, ти вже тоді, повільно унаочнюючи власне майбутнє, звикаєш до думки про те, що
оригінали твоїх зацікавлень, такі ж, як у книжці, просто більші і, можливо, ще яскравіші,
розкидано по всіх усюдах кількох континентів, - коли ти звикаєш до цієї думки, і ставитись до
подорожей с завеликим пієтетом вже якось не випадає. Не випадає, і все, - просто зрозуміло,
що треба почекати, вирости, а потім - нарешті, збиратись і їхати.
А потім, - що потім, потім чим далі, тим гірше, кожен семестр вчить тебе глибоководними
зануреннями в ту чи іншу мистецьку епоху тієї чи іншої

читати