Завантажити

підручниках, словниках, більшості книг. У Польщі ти гостріше, ніж
будь-де, знаєш в обличчя різницю буття української і російської мов, - тому, що польська
схожа на ідеальну українську; тому, що там майже ніхто і майже ніколи не користується
російською так, щоб розмову дійсно хотілось підтримати.
Поєднання польськомовного оточення з науковою працею дає можливість почути те, що тут,
в серці мегаполісу, стирається, зникає, набуває рис відсутності чогось невловимого, але
дійсно важливого; адже всі ми тут спілкуємось переважно російською, і так тут було завжди,
скільки я себе пам’ятаю.
Тепер мені бракує цієї мелодії, - втраченої музики жаль, як буває жаль ніжної,
вибагливої манірності австрійської архітектури, церемонної ввічливості діалогу, цинамонових
ароматів чи, врешті, епохи справжніх паперових листів з червоними плямками печаток на
перехрестях згорнутого паперу.

31, ніч
Сьомий місяць шукаючи роботу за фахом, починаєш відчувати, як кохана держава
міцно тримає тебе за комір, холодно і байдуже дивлячись на те, як ти звиваєшся між небом і
землею, задихаючись від розпачу і приниження, і пропонує натомість не рипатись зайве і
змінити фах.
Ти вибач, мені якось не випадає все це любити. Бракує якоїсь важливої опції, - можливо,
тому, що я негайно забуваю зміст посібників з особливостей соціального мазохізму, життєво
важливий саме тут і саме тепер.
Знаєш, ще трішки, і я буду готова оголосити своєю будь-яку країну, яка здатна дати мені гідні
умови для праці за фахом, твердо знаючи, що чиню правильно, чого мусить вистачити для
того, щоб не пожалкувати про страшний взагалі-то вибір більше ніколи.
За вологими вікнами вечірніх автобусів контури будинків міста розмиваються
довершеними геометричними тінями, тонованими жовтим світлом вечірніх ліхтарів в
міжфарб'я,
властиве гарним фільмам чи снам, або рисам коханої людини, людини, яку ти сильно любиш,
в профіль якої чіпляєшся поглядом вперше після чергової нескінченної незустрічі

ранок
Ранок увімкнув тарковський туман і пішов собі, бажаючи плідної праці в сутінках текстового
кар’єру.

32 сни тривожних ночей
Ніч перед Різдвом – найстрашніша ніч року. Це знають ті, кому деякі сни сняться з
кількарічними перервами, - циклами, роками, відрізняючи збігами шлях розвитку внутрішніх
подій з дійсністю календарною. Цього разу це був метрополітен, подібний на київський та
варшавський, з замаскованими між колон кав'яреньками, засипаними простим тихим світлом,
властивим тільки галичанським вокзалам у передріздвяні сірі прозорі дні.
Потяг метро був синій. Їхав, цілком справно дотримуючись ненав’язливо рекомендованого
рейками шляху, поки не звернув елегантним рухом в мій бік, гарною синьою кривою
прикрашаючи гранітну рожеву платформу. Повільний переляк, кілька кроків ліворуч - все
було зайвим: потяг виїхав на платформу і повільним невпинним рухом почав падати,
обираючи в якості опори ні в чому не винне ліве плече випадкового свідка події в моїй особі.
Як давно мені не снилась смерть, думала я, повільно уникаючи залізних обіймів, обертаючись
навколо себе, зачаровано втупившись в кабінку водія, де, здається, ніколи нікого не було, -
як давно не снилась, - але потяг повторював мої рухи, повільно згортаючись в акуратну
спіраль з моїм тілом в якості композиційного центру.
Копі-паст рухів, природу синхронності взагалі пояснити неможливо, такі речі не
підвладні жодній режисурі, але тоді, уві сні, цей потяг очевидно знав, що робив, уникаючи
таким чином падіння на рейки, призначені для потягу протилежного напрямку, і ось довжина
синього змія врешті вичерпалась, і спіральний синій завиток в центрі платформи нарешті
застиг. Люди почали відкривати двері і виходити з бляшаного трюму вагонів метро на
поверхню, багатьох нудило, всі були бліді і розгублені, дивлячись на мене з безсенсовним
змученим острахом, так, ніби магнетична ексцентричність потягу метрополітену залежала
саме від мене.
Потім було відчинено кав'яреньку на платформі, якісь незнайомі люди звертались до
мене, посміхаючись, з гумором описували ситуацію, ми посміхались одне одному, відламуючи
шматочки печива, ми говорили мовою, якої я не пам'ятаю і навряд чи знаю у дійсності, я
годувала руде кошеня, яке донедавна спало в маленькому картонному смітнику під столиком,
боліла голова, боліло плече, здається, моє кошеня хворіло на лишай, але найстрашніше
минуло, і помити руки, умитись, заспокоїтись врешті і рушити далі тепер було не так складно,
хоча наплічник, здається, все-таки загубився і невпинно дрібно тремтіли руки.

33 вечір першого дня іншого року
Дивлячись в автобусне морозне вікно, згадую невідповідні часу та місцю мікросюжети
Маркеса: чоловіка, прив’язаного до дерева, жінку, котра, точно знаючи день своєї смерті,
зробила все необхідне для того, щоб смерть була гарною, особливості методів заробітку
сімейства Буендіа та їх найближчого оточення, ідеальних лисих красунь, оточених жовтими
метеликами; всі сюрреалістичні ніжності "Ста років самотності" потрошку.
Нікуди

читати