Завантажити

власного прапрадіда, - пісочного кольору,
зеленоокого, народженого у серпні Лева, фундатора цілої династії, чиї далекі нащадки,
завдяки маминим зусиллям, досі населяють найнесподіваніші куточки міста і його околиць.
Він не те щоб якийсь особливий, - Лев і Лев, звичайний срібний Лев, яких не бракує ні у
цілому світі, ні навіть в тому окремо взятому його вузькому кутку, де ми наразі живемо. Але
він точно знає, як потрібно поводитись за тих чи інших обставин, і здебільшого це відчуття
його ніколи не підводило, - за рідкісними виключеннями, коли йшлося про сильні нервові
струси, пов’язані із особистою свободою або моїм черговим від'їздом.
Минуло кілька місяців з того моменту, коли він пригадав рису часів свого дитинства. Коли я
вчасно (тобто на його думку - вчасно) повертаюсь додому, або повертаюсь додому з виразом
обличчя, яке здається йому невірним, Лев танцює.
В тому випадку, коли я не звертаю уваги ні на що, відвернувшись до стіни і накрившись з
головою ковдрою, або не звертаю уваги ні на що, тому що занадто уважно читаю або пишу,
Лев танцює у ванній. Він знає, що біла емальована поверхня помножує стук його кігтів,
змушуючи мене відволіктись від всього цього, підійти ближче, увімкнути світло і не
витримати, посміхнутись: посміхнутись тому, що він дуже гарно танцює, тому, що дуже
старається мене розрадити, посміхнутись, знаючи, що інакше він врешті-решт образиться, і,
зрештою, потім йому буде більше нецікаво кружляти довкола себе у марних спробах
спіймати китицю власного хвоста.
Власне, я недаремно назвала його Левом: мені йшлося про те, що він мусив бути величним і
гарним, але найперше - добрим; найперше - тим, хто розуміє, коли саме слід танцювати,
тому що інакше станеться щось не те, - раптово спалахне і згасне світло, розіллється на білу
поверхню ранку східна густа кава, зламається невидима вісь настрою, без якої, - він знає, -
взагалі нічого не буде.
Я не знала, що він так добре пам’ятає власне дитинство, і досі дивуюсь його здатності
привчати мене посміхатись тоді, коли, здається, жодна інша істота на це просто не здатна.
Зараз він вдає, ніби спить, уважно слідкуючи за моїми рухами; на його думку, сьогодні все
гаразд, і хвилюватись нема про що. Зрештою, він має рацію ? статтю майже закінчено, і
завдяки йому вдома затишно і спокійно.

9. куліси зимових хмар
Сніг зазіповано в ковдри повільних хмар. Розархівація сірі небесні води сипле білим
пухом на мокру туманну землю. Вихід з Будинку Актора сьогодні ввечері виводив просто у
Петербург, в густі затоки його жорсткої несамовитої ніжності.
Бачиш, мені не те щоб важко знайти спільні знаменники для бажаної розмови, - ні; слова
перекочуються намистинами, важкими коштовностями осідаючи в долоньках серця, здається
зараз, - навічно. Проте сказати тобі банальність
було б облудою, на яку я, власне, тепер не здатна. Мені боязко ненароком знищити чи
зламати срібний зіпер сліпих закулісь ілюзій, за котрими - невидимі і незнані всім, окрім
срібних левів і бездомних нічних волоцюг, тягнуться білі засніжені знесилені, обезлюдненні
краєвиди. Не хвилюйся, навіть коли я врешті помру, ці сни триватимуть далі уже без мене.
Навіть тоді, коли засвітиться чи скінчиться остання плівка, в якій я дарую тобі якісь гарні або
коштовні слова,
магічні, знакові чи, навпаки, взагалі випадкові дурнички. Бачиш, ці персонажі, - хмари і сніг,
місто і вітер, право володарювати і срібні леви, очевидно, створені все-таки один для
одного, - що я тут можу змінити, зрештою, хто я їм всім така, щоб втручатись в чужий сюжет,
давати якісь поради. Власне, додати до цього нічого, - бачиш, місто упевнено пнеться
в бік північного заходу, і я не знаю, що мушу іще сказати в цьому листі, окрім того, що ти
чудово знаєш без мене, на що, нарешті, чекаєш: будь обережний, коли ти читаєш мої листи у
прописах водоростей затиснених сірим небом повільних хмарах
шануйся
прийшла зима

10. Десятий лист з міста К.
Починаючи листа, ніколи не знаєш, якою мовою тобі сьогодні буде зручніше
пояснювати, що, власне, з тобою відбувається. Вибираєш артикульовану, формальну
російську, пишеш формули буття, рівняння, засвоюєш назавжди, як засвоюють ліки, речення
на зразок «Большие испытания, казалось, пронеслись над этой часто страдальчески
склоненной набок головой; и все же эти черты были высечены резцом искусства, а не
тяжелой и тревожной жизни». Обираєш польську - і пишеш вірші. Єврейську мову, - ні ту, ні
іншу, - не обираєш, тому що робити уроки збираєшся пізніше. Обираєш ту, з якої починається
перше речення листа, і залишаєшся з нею, - головне полягає в тому, що саме ти можеш
тепер сказати, як відновлюється твоя здатність відступити на крок від власної дійсності, щоб
побачити її обриси, тому що дати їй раду якось інакше тобі, - принаймні, тепер, - несила.
Вікна, будинки, перехожі, пасажири трамваїв, автобусів і маршруток – знаєш, всі вони
тепер здаються мені занадто великими: рік редакційно-музейних поневірянь перетворив
мене на істотку вкрай непереконливу в

читати