Завантажити

до Борзни, щоб відвідати мене. Не застане. Довідається, що я в Батурині і поверне туди. З Борзни в Батурин недалеко. Ось чому мені завтра в Батурині не бути”.
Глянув на неї. Стояла стурбована — хиталася, не знала, що відповісти. Розумів, що рішалася і не могла рішитись, душа її роздвоювалася.
“Приходиться нам,— казав, встаючи, гетьман,— починати нову главу історії. Почнемо... Чуйкевич поїде зі мною. Не багато в мене таких вірних, як він. А ви?”— звернувся до Мотрі.
“Не хочу бути завадою. Може, й для мене знайдеться яке діло. Сповню”.
Надійшов Войнаровський. Схвильований і перетомлений повною пригод поїздкою до Городка.
“Ти все ще бентежишся,— говорив до нього гетьман.— Заспокойся, то не добре. До часу дзбанок воду носить. Колись мусило статися те, що станеться тепер. Колеса в повнім бігу не спиниш і не повернеш у другий бік. Повечеряємо і до роботи. Завтра тут мусить бути пусто”.
Ще раз окинув оком гарно прибрану світлицю. “Так, завтра тут мусить бути пусто. Все, що живе і дуже, на замок і на вали. Гончарівка укріплена не найгірше. Батуринці, як бачу, теж не дармували. Якось воно буде. А тепер повечеряємо, ходімте!”
Вечеряли мовчки.
Мотрі нагадувалися гарні вечері в Бахмачі, нагадався святий вечір, колядники, вертеп. Ціле життя — вертеп. Доля людьми, як ляльками, суває і вертить, а їм здається, що вони грають свою роль по власній, непримушеній волі. Дожидаючи нині приїзду гетьмана, вона уявляла собі зовсім інший вечір, а вийшло ось що.
Душа бунтувалася, це ж примус, це насильство, не піддаватися долі, силою іти проти неї. Не піддаватися смуткові, радості бажати! Життя — це боротьба, бій за щастя, як не за своє, то за інших, своїх.
Сердилася на себе, на той сумовитий настрій, котрому піддалася.
За вікнами гуділо. Грали осінні вітри. Тріщали старезні липи в садку. Бувають липи, що мають двіста-триста літ, чому ж чоловік живе так коротко?.. Мотря відганяла від себе такі гадки.
“Будьте нині нашою хазяйкою, Мотре, — просив гетьман.— Гостіть нам. Чого ж ви так похнюпились, панове? Буря пройде. Кажи нам, Андрію, подати щонайкращого вина”.
Войнаровський сам пішов до пивниці і сам налив чарки старим, пахучим вином.
“Вип'ємо за добрий успіх нашої справи. У ваші руки, Мотре!”
Чоломкнулися чарками. “Так. Жаль такого вина. Скільки його є, скажи подати тут. Погостимо старшин. Треба післати по Чечеля, Кенігзена і по сотника Дмитра. Хай приходять зі своїми офіцерами, з певними, з самими найпевнішими”.
Войнаровський пішов ключникові давати розпорядки, Чуйкевич пустився за старшинами. Гетьман завернув його:
“Про Орлика забув. І по нього пошли, по нього в першу чергу. Не натішився він жінкою і дітьми, та нічого не вдієш — треба”.
“Я сам по Орлика конем поскачу”,—- відповів Чуйкевич. “Гаразд. Скажи йому, щоб жінка й діти готовились в дорогу. Так буде найкраще. Іди”.
Чуйкевич вибіг. Гетьман з Мотрею остався. Мовчали.
“Непривітний вечір”,— почала Мотря.
“Ніч,— поправив гетьман.— Але завтра знову буде день, може, й гарний”.
“Дав би то Бог”.
“Дасть”.
Пускався дощ. Лупотів по покрівлі, ніби сто бубнів у Ковалівці грало.
“Дощ”.
“Злива”.
Не могли розпочати розмови. Безодня відчинялася поміж ними. Боялися зазирнути туди.
“Мотре Василівно,—почав гетьман, вдивляючись у неї своїми темними зіницями,— ви не маєте жалю до мене?” Збудилися приспані гордощі колишньої Мотрі. “Я? Жалю? За що?”
Підняла голову, сміливо глянула на нього. “За тії гарні хвилини, що пережила в Ковалівці і в Бахмачі? Дякуючи їм, я нині інша людина”.
“Спасибі, Мотре!”— і стиснув її руку. Не боронила і не втікала з нею, як колись. Безпечною почувала себе.
“Як мало статися — так сталось”.
“Може, так і краще”.
“Так краще, як є. Добре, що й ви тієї гадки. Легше мені буде. А то совість не давала спокою. Боявся, чи не скривдив я вас. Вірте, не хотів”.
“Вірю”.
“Я вам добра бажав і бажаю, любив вас, Мотре, і люблю”.
Загуготіли громи.
“Пригадав собі грім, що не прогримів”,— зауважив з легкою усмішкою, в котрій почувався і сміх, і глум.
“Восени— громи”,—зауважила Мотря.
“Буває, що і серед зими гримить. Не сподіюся спокійної зими, ціле моє життя неспокійне...”
Жалівся. Мотря рада була потішити його, гордощі не давали. Мужа має. Доброго, котрий любить її.
“Не знаєте, що я пережив, Мотре. Як турбувався вами. Та була ще друга турбота в мене — і є”.
“Для тої другої годиться нам позабути про все”.
“Робити кривду собі й найближчим нашому серцю”.
“Хоч би й так”.
“Так ви жалю не маєте до мене?”
“Ніякогіського,..”
“Спасибі вам, велике вам спасибі, Мотре”,— і руку її підніс до уст. Рука задрижала. Почув, як пальцями пробігла дрож, як вони з гарячих зробилися зимними — нараз затремтіли, вихопилися з його

читати