Завантажити

привезти. “Муки маємо досить, сіль є, до того каша й сало. Якщо облога не потриває довго, голоду не боїмося”.
“То й добре. А мури й вали?”
“Поправлено дещо,— говорив підступаючи Чечель.— Рови прочищені й наповнені водою, вали підновлено, палісади теж. Маємо дещо бочок зі смолою, кипятку наваримо скільки завгодно — приймемо ворога гідно”.
Гетьман думав. Ніби зводив усе докупи, що чув.
“А люди? — спитав і повів кругом очима.— Як гадаєте, певні вони? Бо не потребую вам казати, що при кожній облозі не цей ворог страшний, що перед городом, а той, що в ньому. Хатній ворог найгірший. Якщо ви непевні в своїх людях, то краще городу не замикати. Заберу військо, оставлю тільки сторожу з міщан, хто хоче хай виходить на село,— кажіть!”
Зірвалися, як буря.
“Ваша милосте. Ми за людей своїх голови дамо. Не осоромимо гетьманської столиці. Ворогові її не здамо. Ваша милість можуть спокійно від'їхати до війська”.
“Стоїмо як мур!” — заявив Кенігзен по-німецьки.
Загомоніло в залі. Старшини перекидалися словами, підходили до гетьмана, впевняли його в своїй силі і в охоті боронити столицю. Ті, що не так певно дивилися в будучність, усувалися назад, знаючи, що перевага по стороні перших. Дехто виявляв жаль, що гетьман не довірював своїм людям, .обіджав їх.
“Ми нічого так не хочемо, як звести раз порахунки з ворогом нашим. Тут або віз, або перевіз. З москалями ані в тин, ні в ворота. Вкупі нам не жити. Розлучімся раз”.
Гетьман дав знак рукою.
“Хто з вас противної гадки, панове,— питався,— хай голоситься”.
Не відозвався ніхто.
“Тоді, Чечель, віддаю тобі мою резиденцію, борони її. А ви, панове товариство, слухайте полковника Чечеля, як слухали б мене. Може, Бог дасть, що відніметься тая чаша від вас, може, ворог не буде мати сили й часу облягати цей город, а як ні, то не забувайте, що твердині боронять не так мури і вали, траншеї і бастіони, як згода і єдиномишленність його оборонців, як послух, який винні обложенці свому командантові. В твої руки, полковнику Чечель, долю Батурина передаю”.
Чечель поклонився низько, гетьман руку йому подав.
І другі кріпко стискали Чечелеву долоню, впевняючи його в своїй непохитній охоті підчинятися його наказам і не здавати твердині.
“Гармати, на осавула мого пана Кенігзена здаю, сотник Дмитро городом порядкуватиме, щоб лад був у ньому. А тепер, панове товариство, поручаю вас милості Божій, котра вас не опускає, поки ви не опустите городу того і не здасте його в руки ворога, із-за чого сталася б нечесть велика всьому війську козацькому і кривда мешканцям нашої столиці. Милість Божа да будет з вами”.
“І со духом твоїм”,— відповіли побожно.
“І ще одно прохання. Не погордуйте моїм хлібом-сіллю, панове товариство. Я старий. Не знаю, чи переживу негоду. Важкі хвилини дожидають мене. Може, востаннє погощу вас у себе. Будь ласка!”
Перейшли до столової. Тут на круглому столі накладено усяких зимніх страв, печива й м'ясива, пиріжків, маринованих риб і грибків, сушених і в меді варених овочів. На підносах стояло багато чарок, налитих старим вином, від якого пахощі понеслися по світлицях. Тільки крісел кругом стола не поставлено — знак, що це перекуска наскоро, а не вечеря. З'їж, попий, обітри вуса і йди. Спішися.
“Вип'ємо, панове, як поляк каже, стремінного за добру долю города Батурина і всіх мешканців його, на потугу його оборонців у твої руки, полковнику Чечель.— Гетьман підняв чарку вгору і повів очима докола: — Від краю до краю, всім вам добра бажаю”.
Голос його дрижав, ломився. Видно було втому, фізичну і душевну. Гетьман випив і повалився у фотель. На його обличчі появились знаки великого болю. Панував над ним, не хотів зрадитися перед старшинами, що хворий, але й сила волі має свої межі. Обличчя гетьмана то жовкло, як віск, то неприродні рум'янці являлися на ньому. Голова хилилася на груди.
Прикликали лікаря, Войнаровський з Чуйкевичем віднесли хворого в відпочивальню.
Старшини з жалем і смутком відпроваджали його очима.
* * *
“Що ж тепер? Що нам тепер робити?” — приставали до Орлика, на котрого привикли були дивитися, як на праву руку гетьмана.
“Не тривожтеся,— відповів.— Це з гетьманом не раз тепер буває. Дасть Бог, пройде. Стара людина, а трудів і на молодого забагато. Спішіть кожний до своєї роботи. Не спати нам нинішньої ночі. Городові частини полків лубенського, миргородського і прилуцького треба поділити. Що потрібне для оборони Батурина — залишити, що ні — хай готується в похід. Зі сходом сонця двинути через Сейм у напрямі Коропа, невеликими відділами й різними вулицями, без бубнів, сурм і співу, щоб батуринців не тривожить. Конечний обоз можна посилати тепер. Люди сплять — не почують. На дорогах болото, великого гуркоту не буде. Вози не можуть поспішати. Сотник Дмитро допильнує переправи через Сейм”.
“А гетьман? Як же йому пускатися в похід, коли він недужий? Хай залишається тут

читати