Завантажити

обіцяв дня 22-го, в п'ятницю, себто нині, бути біля Десни і, відпочивши, почати переправу своєї армії і табору”.
“Більше нічого?”
“Його милість король казав, що гетьман сам знатиме, що і як йому супроти того робити”.
Гетьман обдарував свого посланця, а сам, не зважаючи на заборону лікарів і аптекаря, встав з ліжка. Ніби нараз подужав.
“Не пора хворувати,— казав до Орлика.— Краще здоровий хорунжий, як хворий полковник”,— жартував. Нараджував зі своїми старшинами і на всі сторони світа розсилав усні накази довіреними людьми, поперебираними за попів, лірників, нищих, навіть за циганів, що з ведмедями волочаться.
Журився одним — долею свого небожа. Чи не притримав його Меншиков і чи таким чином Войнаровський не впаде першою жертвою царського гніву. Але потішався гадкою, що Войнаровський не хто-будь, що мав він час і нагоду навчитися дечого від свого дядька і що Меншикову, мабуть, не легко прийдеться застукати його. Грішми теж запасся, а гроші — важна річ. Так тоді при Божій помочі якось він не пропаде.
І Войнаровський дійсно не пропав.
 
* * *
Гетьман чимало стривожився, побачивши крізь вікно двох по вуха заболочених їздців, що гнали в напрямі його квартири. Гадав — знов гонці від царя. Але, впізнавши незабаром в одному з них свого небожа, врадуваний вибіг до воріт.
Войнаровський зіскочив з коня і кинувся до дядькових колін. Гетьман пригорнув його до грудей, як рідного сина. Не допускаючи до слова, попровадив у світлицю: “Богу дякувати, що ти тут. Я сильно тривожився тобою, бо вернувся Бистрицький з вісткою, що король Карло вже над Десною. Гадаю, що й Меншиков вже про це знає, догадається тоді, чому я не спішився до нього, і притримає тебе. Добре, що не сталося так, що ти вже тут”.
“Я впору втік. Князь Меншиков у неділю коло полудня прибуде до Борзни”.
“Меншиков? До Борзни?” —І гетьман аж за голову взявся.
“Казав, що хоче відвідати недужого Івана Степановича”.
“Тепер, коли шведи над Десною, відвідувати? Не бажаю я собі такого гостя”.
Гетьман ніяк не міг скрити свого збентеження. То клався на ліжко, бо відзивалися болі, то ходив по світлиці, блідий, виснажений, з почервонілими від недоспаних ночей очима. Войнаровський, як сів на стілець, так і прикипів. Ноги йому пашіли, боліла кожна кістка, почував в цілім тілі втому.
“Чого ж ти сидиш? Йди, переберися, обмийсь, з'їж щось теплого і кладися спати, бо під вечір чекає нас дальша дорога”.
Войнаровський автоматично послухав гетьмана, встав і пустився йти: “Орлика мені поклич. Хай негайно йде!”
Орлик прийшов.
“Пилипе! В неділю коло полудня буде тут князь Меншиков. Приїде відвідати мене. Ясна річ, не сам. Непотрібно тобі казати, як може скінчитися така гостина”.
“Не пустить вашої милості від себе”.
“По те він, мабуть, і їде. Розуміється, що дожидати світлійшого в Борзні не буду. Нині-таки рушаємо в Батурин. Приготуй усе, як слід. Люди, канцелярія, каса, все, все, щоб було готове. Не забудь чого. З Батурина в неділю вранці вирушимо далі, щоб не зустрітись з Меншиковим по дорозі. Спішись!”
Ніби буря зірвалася над Борзною. Гетьманський двір лаштував скрині, ящики, шкуратяні мішки, навантажені походним добром. Орлик хвилини не спочив. Бігав, накази давав, сердився, коли їх не сповнено зразу або не так, як він хотів.
Козаки за весь час свого побуту в Борзні стояли напоготові. Їм не вільно було відходити від своїх коней, возів, пушок і заборонено було віддалюватися від квартир. Заграла сурма, роздався похідний клич, і мов з-під землі виростали відділи козацькі, останки великої армії гетьмана Мазепи. Не питалися, куди йдуть і по що. Ішли.
Більшість їх гадала, що наближаються шведи і що гетьман поспішає за своїм військом, щоб спинити ворога при переправі через Десну. Тільки чури, котрі перебували біля старшин і підслухали дещо з їх притаєних розмов, догадувалися про правду, але не говорили нікому, боячись суворої кари.
 
* * *
Відправлено передню сторожу, за нею під вечір рушили гетьманські вози, за ними сердюки й компанійці, а там і гетьманова карета переїхала міст і покотилася болотистою дорогою на північний схід.
За гетьманом їхали старшини, що були при нім, молодші — на конях, старші — в каретах.
Ще якийсь віз, ще якийсь їздець, що припізнився, і Борзна навіки втратила свого гетьмана з очей.
Небо затягалося хмарами — надовго.
ОСТАННЯ НІЧ
Темніло, коли гетьманська карета доїздила до Батурина. Небо захмарилося, вітри від Сейму навівали туман. Гетьманська столиця зарисовувалася темними сильветами дахів і мурів, непевно і тривожно блимали світла у вікнах, бовваніло фантастичне туловище замку.
Подробиці його чудової архітектури затиралися — знати було тільки загальні обриси занедбаного архітвору нашого будівельного мистецтва. Замок нагадував велетня, з піднятими раменами, з руками спертими на меч, з головою

читати