Завантажити

гуляще життя від його клопотливого положення. Там прямо сліпе сповнювання наказів, а поза тим — їж, пий, гуляй, твори Содому й Гоморру!; тут — почуття відповідальності за кожний крок і за кожне слово, від котрого залежить усе. Кожний нерв дрижав, напиналася кожна жила.
Хтось іде. Може, по нього? Витягнуть з постелі й поведуть на допит. Меншиков не хотів робити шуму і тому не арештував його прилюдно, аж тепер каже закувати в кайдани.
Наслухує. Хтось відчинив ворота, вже на ґанку, вже в сінях... входять до сусідньої кімнати. Видно, не до нього і не по нього...
Відітхнув... Заснути!
Годі, вибився зі сну.
Чує, як бренькають остроги. Щось упало, наробило галасу, ніби куля в хату влучила. Мабуть, нетверезі прийшли — чи не офіцери з гостини в Меншикова?.. Розмовляють — по-німецьки, значиться, рейтари. Ліжко під самою стіною, кожніське слово чути.
“Та й пили ж бо нині!”
“Дуріли”.
“Наскучило таке гуляще життя. Нічого цікавого не почуєш — все про дівки”.
“Про що ж їм балакати? Здебільшого люди необразовані. Тільки знають що пити й ширити розпусту”.
“Хай би про військове діло розмовляли”.
“Не розбираються в ньому. Кожний з них провадить свій відділ, а в інше не встряває. Пощо? Воно зробиться і без них”.
“Наскучило”.
Затріщали ліжка — старшини клалися спати. Один мовив молитву, другий мовчав. А по хвилині: “Ти спиш?”
“Ні. Я бачиш нині ні п'яний, ні тверезий, а тоді мене, звичайно, сон не береться”.
“Мене також ні. Що ти скажеш на того гетьманового небожа, що нині приїхав. Його дядько, кажуть, командуватиме цілою кінницею”.
“Як не вмре”.
“А може, він цього небожа на своє місце прислав”.
Войнаровський сів на ліжку й вухо до стіни притулив.
“Смійся з того. Хіба ти не чув, що за столом казали?”
“Ні, не чув. Я в кості грав. Кажи, що?”
“Говорять, гетьман непевний чоловік”.
“Як то?”
“А так, що до Карла тягне. Нібито докази мають у руках”.
“Певні?”
“Бог його зна, чи певні. Я на власні вуха чув, як наш одноокий, коли цей Войнокі...”
“Не Войнокі, а Войнорокі...”
“Коли Войнорокі пішов на свою квартиру до Меншикова, приставав, щоби він його, того Войнокого...”
“Войнорокого...”
“Щоб він Войнорокого заарештував і не пустив, поки не виясниться справа”.
“А Меншиков?”
“Мабуть, послухає, бо не перечив”.
“Жаль чоловіка. Такий інтелігентний”.
“Його хоч би й на герцога, то не сором. Жаль. Але спім, бо вже пізно”.
Замовкли.
Войнаровський до стіни прикипів. Не завело його погане прочуття. Діло, очевидно, вирішене. Тому-то Меншиков і запрошував його на довшу гостину. А не заарештував відразу, бо гадав, що й так не втече. Так остається одно — втікати...
Наслухував хвилину. Німці хропіли. Твердо сплять після нинішньої гулянки.
І Войнаровський встав. Одягнувся, накинув на себе бурку, за пояс всунув два добрих пістолі, впевнився, чи не забув грошей, і відчинив віконце до городу. Повіяло на нього гнилим холодом осінньої темної ночі. Тишина — тільки дощ цяпотить.
Квартира була далеко, на передмісті. На городі стояв його обоз, карету закотили до якоїсь клуні. Вози понакривані шкурами. Під ними його люди. Один стоїть на сторожі.
Войнаровський закликав його по імені. Козак підбіг.
“Мені треба до Борзни, сей час, важне діло”.
“Повозом?”
“Конем. Поїдеш зі мною”.
“Добре, ваша милосте”.
“Знаєш тутешні сторони?”
“Ще й як”.
“Як проведеш щасливо, кінь твій”.
“А сідло?”
“Ціла збруя твоя”.
“Спасибі вашій милості. Проведу”.
“Але так, щоб московські вартові не зупинили”.
“Їх тут нема, бо ми на краю города, поза вартами. А там — проїдемо. Бог ласкав. Ніч темна, дощ. Варти гріються біля огнищ, здалеку видно”.
“Так їдьмо”.
“Зараз?”
“Негайно. Візьми два найкращі коні, окульбач і проведи за цвинтар. Нікого не треба будити. Я йду наперед. Не барись!”
Козак пустився до коней. Войнаровський завернув його:
“Степових бери, легких, щоб скоро йшли, і гнідих або чорних, розумієш?”
“Розумію. А як збудиться хто?”
“Кажи, що з листом біжиш. Не говори, що я їду”.
“З листом? На двох конях?”
“Для скорості, щоб можна пересісти”.
“Слухаю”.
“Дай мені свою шапку, для себе візьми в котрогось з товаришів, мою ткни в який віз”.
“Будь ласка”.
Войнаровський насунув на чоло козацьку шапку, обтулився буркою і побрів полями за цвинтар. Не прийшлось довго на вірного козака ждати. Привів коней, сіли, перехрестилися і кинулися в обійми темної ночі й широкого поля.
 
* * *
Мчали засіяними нивами, грузькими стернями, польовими суголовками, перетинали шляхи й дороги, річки переходили вбрід, минаючи села, хутори, мости, щоб не стрічати людей. (Буває, що радніше стрінешся з

читати