Завантажити

пропали для справи: Числю на вас. Хай вас Господь веде!”
Обіймав їх, прощався і благословив.
“Дасть Бог, побачимося скоро, над Десною”.
“Дай Боже!”
Відпровадив їх до воріт.
Вернувшись, довго бився з думками. Збирав докупи всі нитки своєї теперішньої сітки. Ще кілька днів, заки вирішиться судьба, заки встане по другому боці. Тут шведи і він, а там Петро. Пічнеться нова глава української історії. Кілька днів не дати себе в руки ворогам.
Почував відповідальність, як камінь, на своїх плечах. Важкий! Боже, дай донести його!
Нездужав. Події останніх літ підірвали його здоров'я, підкосили. На коня сісти не міг. Боліло в крижах, чорно робилося в очах. Не піддаватися, стояти, витримати на становищі, тепер, коли рішається усе,— витримати! — кричав на себе в душі, як вождь на своє військо, котре захитувалося в бою. Ви-три-ма-ти!
“Андрію”,— звернувся нараз до Войнаровського, і голос його заломився. Почувалася в ньому любов, почувався жаль.
“Що скажете, дядьку?”
“Ще одна гадка прийшла мені до голови”.
“Кажіть”.
Гетьман говорив лагідно і м'яко: “Треба мені Меншикова заспокоїти, щоб не кликав до себе. Не знаю як. Чи не поїхав би ти? Я купив землю у рильському повіті. Скажеш, що приїхав допильнувати купна. Це їх заспокоїть. Погадають, що гетьманові і не сниться відриватися від тієї держави, в котрій він собі нові землі купує. Що ж ти на це?”
“Як гадаєте, дядьку, що треба, поїду”.
Гетьман пригорнув свого небожа до грудей: “Спаси, Андрію. Одного тебе маю, а довелось й тебе виставляти на таку небезпеку — для справи”.
“Для справи”,— повторив Войнаровський.
На майдані озвалися сурми.
Останки вірних полків виступали в похід — миргородського, полтавського, прилуцького. Старі, досвідчені в боях козаки, котрих гетьман беріг, як ока в лобі, на рішаючий мент.
Цей мент прийшов.
“З Богом ідіть!” — і гетьман благословив їх на непевну дорогу. Довго стояв у вікні, дивлячись на широкий шлях, котрим ,осувалися козацькі четвірки, чоти, відділи, піші і на конях, з піснею на устах, з завзяттям у душі. Котилися гармати, виблискували шаблі й мушкети. Старшини на конях чвалували полями.
Гетьман стояв, поки не переїхав останній від обозу, поки останній чура не поволікся за ним.
“Пішли. Так мало їх”...
Знеможений повалився на лавку і вхопив голову в руки.
“Так мало!..”

 
 
БАТУРИН
У ГОРОДКУ
Відколи виявилося, що Карл прямує не через Смоленськ на Москву, а через Стародуб і Новгород-Сіверський на Україну, москалі стали посуватися в напрямі Десни.
Шведські й московські війська надвигалися на себе, як дві хмари.
Цар Петро, відсвяткувавши в Смоленську побіду над Лєвенгавптом, поспішав до своєї армії, котрою проводив Шеремет'єв.
По дорозі виганяв народ із сіл та хуторів в городи — до робіт коло укріплень, казав палити села та жорстоко карав людей, котрі не вгодили йому, не дали вчасно і в достатній кількості підвод і харчів, не несли радо всяких інших воєнних тягарів або слушно чи неслушно стягнули на себе підозру в нелояльності.
Куди проїхав цар, курилися згарища і як верстові стовпи здіймалися шибениці, на яких хиталися посинілі трупи. Цареві скрізь ввижався бунт, підступ і зрада, і, щоб у зароді знівечити їх, він ширив перед собою страх.
Страшний-бо цар во гніві своїм!
Світлійший князь Меншиков стояв зі своєю кавалерією над рікою Снов, дожидаючи Карла, щоб нападати на його тили і спиняти переправу шведської армії через Десну.
Він чекав на охочекомонні та на. другі кінні козацькі полки, не почуваючи себе доволі сильним для такого важкого завдання, як зустріч з Карлом XII.
Знаючи великий воєнний досвід гетьмана Мазепи, наглив і закликав його до себе, бо мав і те також на гадці, що на всякий спосіб краще, щоб гетьман був біля нього, ніж десь там за Десною.
Меншиков стояв квартирою в Городку, містечку на ріці Снові. Московські офіцери запаслись грішми, напоями й гарними жінками, грали в кості і в карти та возилися з молодицями, поперебираними в розкішні вбрання, зрабовані на постоях у великопанських дворах і замках.
“Їй-Богу, вмерти зі сміху можна, як тая дівка шлейф за собою волочить!” — гукав товстий ротмістр.
“Гляньте, люди, на бюст у нашої Явдохи. Помилуйте, таж це гори, а не що!” — кричав його товариш.
Жінота, вирвана з нормального життя, перейшовши всі етапи воєнної деморалізації і попавши в одаліски офіцерських гаремів, затрачувала сором і під впливом надмірно вживаного алкоголю попадала в вакхічний настрій.
“Наплювать на Карла, на чорта з його довгоногими шведами, хай здраствують наші красавиці, хай живе любов!” — лунало раз у раз. У відповідь роздавались жіночий виск, писк, регіт, все перемішане в безтямний гармидер тонів, у хаос рухів, наглих, пристрасних, диких, від яких людині нормального життя крутиться в

читати