Завантажити

нібито віз лист від Понятовського, мого брата, тепер резидента Станіслава Лєщинського біля короля Карла, це звичайна лукава вигадка ворогів його величества і моїх. Таким чином гадали вони зрушити царську віру до мене й посіяти нову на Україні ворожнечу. Ніякого брата Понятовського я не мав і не маю. Що ж до наказу, щоб я кидав усе і їхав до головної квартири його величества царя, так Бог найкраще бачить, що воно не можливе. Хіба що в домовині привезуть мене туди, що, мабуть, і станеться в недалекому часі. А коли б мене Господь і підняв з того одра недуги, на котрому я тепер лежу, то й тоді їхати мені з України не порадію. Тут безладдя завелось і росте з дня на день. П'яниці і бродяги, всякий небезпечний народ Бог зна що робить по полках — полтавському й миргородському, і лихо це перекидається у полки чернігівський та стародубський, у котрих до тепер смирно було. Якщо я виїду до царської головної квартири, то свавільники нападуть на міста і між поспільством знайдуть собі однодумців. Полковники і полкова старшина нарікають і кажуть, що, як їх поведуть у Стародубщину, так це буде остання погибіль їх родинам і руїна їх добра та їх маєтків, бо тоді поспільство кинеться вбивати і грабувати людей чесних і заможних... Це ти напиши їхньою мовою і їх канцелярським стилем та ще додай, що гетьман зауважує можливість скорого нападу Станіслава на Україну, до чого, щоб недопустити, він просить його величество царя прислати декілька тисяч регулярного російського війська для оборони”.
Скрипіло Орликове вправне перо. Гетьман глядів крізь вікно. Табір шумів. Він мав свої турботи — харчі, горілка, чоботи і білизна. Турбувався малим. Великому — і турбота велика. У високе дерево громи б'ють.
“Скінчив?” — питає гетьман Орлика.
“Кінчаю, милосте ваша, ще лиш останній пункт”.
“Остаток повинен бути кріпкий. Кінець діло хвалить”.
“Кінець діло хвалить,— повторив Войнаровський, дивлячись крізь вікно.— Невже ж тії там думають про це?”
“Бачив ти думаючу товпу?”
“Я скінчив, ще тільки чорнило присхне”,— і Орлик поклав перед гетьманом на столі гарним, крученим письмом записаний лист зеленкуватого, грубого паперу.
Гетьман перечитав.
“Справляти нема коли. Хай буде й так.— Поклав свій повний підпис.— Хай з Богом іде. Треба виправити зараз, таки нині, негайно. І не будь-ким. Діло важне”.
Орлик підождав, аж присохло чорнило на гетьманському підписі, зложив лист, надписав, прибив велику печать і вийшов.
“Може заспокою царя на деякий час,— сказав гетьман, звертаючися до свого небожа.— Надовго не заспокоїть їх ніхто”.
У СМОЛЕНСЬКУ
Раннім ранком загомоніли дзвони в усіх смоленських церквах. Як на Великдень і як на пожежу. Один наперед другого голосніше, сильніше, скоріше. Дивно, що не порозбивалися, не повривалися, не повихоплювалися зі своїх ярем на старинних дзвіницях, котрих основи тямили ще давні, княжі часи. Церковні брами замаєні галуззями, квітками, хоругвами. Перед церквами арки, з надписами із Святого Письма. Стежки посипані дніпровим піском і рінячками.
У городі Смоленську сім тріумфальних брам — з вежами й вежечками, з цибулястими куполами й баньочками, розмальованими й позолоченими, аж за очі бере.
На одній святий Юрій на білому коні списом пробиває смока. На голові святого Мономаховий вінок, з-під нього в'ються жмутки чорного, буйного волосся, грізно глядять випуклисті очі, надуваються червоні, масткі губи Через плече голуба стрічка. Юр — Петро. А смок — король Карло. Бритий, зіркатий, на висках жмутки волосся, як лиликові крила. Царський спис пробив його наскрізь, пришпилив до землі. Він в'ється з болю, сичить, сіркою дихає. “Слава побідившому дракона!”
Діти з острахом дивляться на візерунок. Їх відганяють від брам, щоб не спиняли роботи, котрої ще чимало. Цілі дерева привозять з лісів і вбивають рядами від воріт до воріт... Туди проїде цар.
Вулиці замітають, вигортають, Бог вість, колишнє болото. Поспішаються, бо сонце вже зійшло. Цілу ніч робили при лампах і смолоскипах, не жаліючи ні труду, ні грошей, щоб приподобатися побідоносному цареві, і коли ласки не запопасти його, так хоч не бачити гніву.
“Страшний-бо цар во гніві своїм!”
У вікнах хат виставлені образи святого Петра, Георгія, Андрея, в знатніших попадаються портрети царя, мальовані рукою місцевих малярів. Перед образами свічки. Їх запалять, як надійде похід. Перед дверми стільці, накриті рушниками, на них хліб-сіль.
Останки колишнього замку, мохом порослі мури-вали дрижать від реву гармат. Пригадують колишні бої з року 1611 і 1632 під стінами Смоленська.
На Дніпрі уквітчані галери.
Між щоглами на шнурах хоруговки, на щоглах великі хоругви мають з чорним вірлом, з буквами царськими.
Город кривичів, насліддя Вячеслава і Всеволода Ярославича, жемчуг у вінку Мономаха, стелиться під ноги московського царя. Забуває славні часи Ростислава, коли його купецькі судна сунулися по бистрих хвилях Дніпра,

читати