Завантажити

“А тепер п'ю за здоров'я полонених шведів, учителів моїх у воєнному ділі. Спасибі, що так добре вчили, чого доказом побіда під Лісним”.
Цар у знаменитому настрої. Вже третій раз гримнув кулаком Меншикова по коліні, диво, що не строщив. Здорово їсть, а ще більше п'є, найбільше анижівку. Жовті, глиняні лиця червоніють, очі випулюються, чуприна підноситься, як грива. Цар нагадує лева, що ось-ось вискочить із клітки і розідре когось.
“Жаль, що нема між нами гетьмана Мазепи. Дотепний чоловік. Не те, що ви”,— каже цар.
Царські люди солодко всміхаються, ніби не знати який комплімент почули.
“Іван Степанович особливо гарно латинською мовою жартує. Вигадує такі сміховиті слова, що хоч кладися. Налийте мені анижівки. П'ю за здоров'я Івана Степановича Мазепи”.
Випивають.
“Іван Степанович, може, вже й не живе”,— зауважив хтось із царських людей.
“Іван Степанович хитрий, він перехитрить і смерть”,— жартує цар.
“Що хитрий, то правда,— зауважує Шеремет'єв.— Більше хитрий, як вільно гетьманові війська козацького-запорозького його величества царя”.
Цар дивиться на Шеремет'єва уважно. “Не розумію. Висловлюйся ясніше”.
Шеремет'єв нахиляється до царя і щось йому упівголоса говорить. Цар слухає і сопе, як ковальський мішок. “Фу, чорт! Наскучило мені”.
Шеремет'єв мовкне, відсувається, маліє. Нагадує пса, на котрого господар накричав. Пес бере хвіст під себе і ховається до буди.
“Наскучили мені ті доноси, підозри і другії глупості. Налити мені чарку!” . Випив.
“Іван Степанович замудрий, щоб таку дурницю робить. Замудрий!
Цар грімко порожню чарку на стіл кладе.
“Іван Степанович нашому братові не рівня. Учений, досвідчений, чоловік заграничний”.
“Власне тому, що за границею вчився”...— починає Шафіров, але цар не дає йому докінчити гадки.
“Росія, як не позичить розуму в заграниці, то зігниє, згине, втопиться у своїм бруді, смороді, в темноті. Заграниця — фу!”
Цілий стіл з острахом дивиться на розгніваного царя. Чекають, коли він чаркою або ножем кине Шафірову в лоб.
Але цар нараз, ніби йому якась нова гадка приблукалася до голови, тре чоло лівою рукою, лікоть спирає на столі, пальці до очей прикладає — думає.
“Чорт його зна, того старого лиса. Можливо, черкаси спосібні до всього. Але — невже ж би він смів?! — і цар кулаком грюкнув об стіл.— Невже ж би смів він робити що-небудь проти моєї волі і на мою шкоду?!”
В залі муха бринить.
“Після обіду скликати консиліум. Розібрати й роздивитись діло гетьмана Івана Степановича Мазепи. Чому він не їде, коли я його кличу, чому стільки на нього жалоб, що це за Понятковський, що до нього писав лист, і т. д. Треба раз з Іваном Степановичем зробити кінець”.
Гук, шепіт, блиск,— пускають кольористі вогні. Цар — охотник до них. Цар-піротехнік.
Встає, обтирає масткі губи, хлібом чистить вус. “Роздивити точно справу гетьмана Івана Степановича Мазепи. Супротивлення довше не стерплю. Або хай умирає, або хай слухає, що йому наказує цар... Фу! Чорт!”
Перевертає крісло, розбиває дві чарки, спльовує крізь вікно і, не кивнувши нікому на прощання головою, ходою великолюда виходить із бенкетної зали,— високий і страшний цар Петро після побіди близ Лісного.
ТАК МАЛО ЇХ!
Високий консиліум, себто, царські міністри вкупі з фельдмаршалом Шеремет'євим, вирішив: primo: післати царський наказ до київського воєводи князя Дмитра Михайловича Голіцина, щоб він з царськими ратними людьми, що були в нього в Києві під рукою, і з усею чималою армією ішов у глиб України, маючи на меті недопускати хибкості поміж непевним українським народом.
Secundo: наказати гетьманові Мазепі, щоб він післав воєводі Дмитрові Михайловичеві Голіцину козацький гурт із різних полків свого регіменту, а решту свого війська розставив понад Десною.
Теrtio: щоб гетьман своєю особою явився у головну царську квартиру задля важної розмови з фельдмаршалом. Аргументи ад 3. Між народом поширюється чутка, немов то гетьман хоче кинути Україну, треба розвіяти її, гетьманові відомі норови і звичаї тутешні, його інформації потрібні і важні, а врешті свавольства, які прокидаються на Україні, затихнуть, коли народ побачить, що українське і московське військо це одно...
Гетьман прочитав рішення царського консиліуму і жбурнув папір на стіл. “Пустили фарбу. Тут уже ясно стоїть: окремого українського війська не повинно бути, а гетьман Мазепа має віддати себе в руки царського фельдмаршала.
Як я передбачав, так і сталося. Та не діждуть. Ніколи в світі такого самогубства не зроблю”.
Покликав Войнаровського:
“На, читай!”
Войнаровський перебіг очима стрічки.
“Що ж ти на це?”
“Хочуть нам заспівати амінь”.
“Хочуть. Тут виразно стоїть: між народом поширюються чутки, немов то гетьман задумує кинути Україну, себто до шведів перейти, тому він повинен усі свої сили віддати під

читати