Завантажити

царського любимця, зроблений ним самим та ще тепер, здивував усіх. Меншиков нерадо признавався до того, чим він колись-то був.
“Другого Меншикова не буде”,— відповів товстий генерал.
“Одне сонце на небі, один світлійший на землі”,— додав одноокий полковник, а якийсь добре вже таки підпитий офіцер клякнув перед світлійшим і почав правити акафіст: “Ізбранний воєво-о-до”.
“Пашол проч, сволоч”,— перервав його Меншиков і відтрутив від себе.
Між тим атака на Явдошку продовжувалася. Молодиця привикла була до того, не соромилася москалів. Але, побачивши чужого, іншого типу, чоловіка, тверезого, з турботою на інтелігентному обличчі, отямилася і зрозуміла своє соромне становище. Останки не вбитого почуття людської гідності збунтувалися в ній. Блиснула палкими чорними очима, роздула ніздрі і рухом, несподівано скорим і сильним, відтрутила напасників від себе. Покотилися, як грушки, встали, пробували знов дістати її в свої руки, але вона, як лань, стрибала з кута в кут, розхристана, рум'яна, з високо хвилюючими грудьми, гарна, але страшна. Доскочивши дверей, оперлася плечима, підняла голову вгору, а руками стала зривати з себе вбрання, перли, оздоби. Кидала їх здивованим офіцерам в очі: “Ось твоє намисто, ось заушниці, на, маєш, подавись ними. Не хочу награбованого добра, палить мене. Геть з ним, геть!”
Чиясь рука обійняла її за стан. “Пускай, бо вкушу!” — Сичала, іскри сипалися з очей.
Хтось рачки підлазив до неї — побачила впору, плечима відчинила двері і, переступаючи назадгузь через поріг, кричала: “Бодай би вас перша куля не минула за мою кривду і сором, бодай би ви подохли”.
Затріснула двері й підперла їх з другого боку. Добувалися. Хотіли виважувати, але Меншиков не дав: “Довольно! Бачите, істерика сталася з бабою”.
“Фу, чорт! — нарікав одноокий полковник, — геть подряпала руку”.
Товстопузий генерал обтирав обрусом лице.
“Посуду стягнеш зі столу,— гукнув на нього Меншиков.— Що робиш?”
“Плюнула мені в лице”.
“Добре тобі. Не треба було перетягати струпи. Луснула”.
Хтось хотів іти.
“Куди?”
“Щоб не втекла”.
“Лишіть. Як хоче, хай іде. Досить назнущалися над людиною”.
“Людина? Сволоч жіночая”.
“Хто з ким пристає, таким сам стає,— відповів Меншиков. Був лихий на своїх генералів, що не пописалися перед Войнаровським. Щоб затерти погане вражіння, почав: — Довольно! Не пора на грища. Щоб ви мені тут більше баб не приводили. Каратиму. Від завтра — по вечері година розмови і — спати. Кожної днини може появитися ворог, ситуація поважна”.
Войнаровського ніби хтось із землі на якусь іншу планету заніс. Все те було таке далеке від думок і почувань, котрими він проймався, від турбот, котрі бентежили його. Одному був рад, а саме, що Меншиков не знає ще правди. Може, Бистрицькому вдалося щасливо дійти до шведів, може, він щасливо й вернеться від них. Може, може..?
Як усякий чоловік, так і він хапався кожної стебелинки, щоб рятуватися з розбурханого моря тривоги. Але як хвиля, відпливши від берега, за часок знову вдаряє в нього, так по хвилині такого злудливого спокою новий прибій усяких тривожних запитань виводив його з рівноваги. Сидів, як на шпильках. Ось відчиняться двері й приведуть Бистрицького, ось залунає луск копит і заболочений кур’єр принесе вість із головної квартири про “ізміну” гетьмана Мазепи.
Що тоді?
Насилу вдавав спокійного, щоб не зрадитися перед світлійшим.
Цей ніби брав участь в офіцерській забаві, але насправді прошибав Войнаровського своїм зором. “Чого він приїхав? — питався самого себе світлійший.— Замість свого дядька? Це ж не одно. Виправдати? Коли Мазепа справді вмирає, то й виправдання не треба. Щось тут не те. Має він якісь затаєні гадки”. А вголос питався, що коло гетьмана нового? Як народ, який настрій поміж козаками, чи не помітний вплив “возмутительних універсалів” шведського короля?
Войнаровський відповів уважно й обережно, бо з досвіду знав, що Меншиков хитрун і знавець людської душі, як кіт м'який, розніжений, гарний, але не від того кинутися на миш і погратися нею. Мишею бути небезпечно.
“Ще одно діло доручив мені дядько”,— почав Войнаровський.
“А саме?”
“Рад би він перед смертю закріпити за собою недавно куплені землі в Рильському повіті й дістати дозвіл заселювати їх прийшлими, вільними людьми”.
Меншиков здивувався. Чогось такого ніяк не сподівався почути. “Ваш дядько ще й на смертній постелі про свої маєтки не забуває”,— відповів, усміхаючися, ніби добродушно.
“Це вже його гріх,— виправдовував гетьмана Войнаровський,— але не будь за ним цього гріха, то й грошей на теперішні великі воєнні видатки не було би”.
“Правда, правда. От і недавно привіз нам Максимович дві тисячі червінців від нього. Багатий, але й щедрий ваш дядько. Сподійсь, не оставить свого небожа в убожестві”.
Сказавши це, глянув на Войнаровського, як на наслідника величезних

читати