Завантажити

схиленою вділ, задуманого над своєю непевною долею. Думаючи, наслухував, що йому здалеку нашіптував Сейм і що на своїх крилах приносили північні вітри.
Нараз — відчинив очі, зиркнув, затряслась на чорному шоломі червона китиця пер, велетень, ніби крізь сон, став гукати, ні то радісно, ні то тривожно: бам, бам, бам!.. З веж замку запримічено гетьманську валку і вдарено в дзвони.
Гетьман наказав здержати карету і послав на замок людей, щоб там не дзвонили, не стріляли з гармат і не били в тулумбаси. Не хоче тривожити мешканців.
Гінці поскакали, але все-таки біля в'їздової брами зібралася чимала товпа. Городська старшина з духовенством дожидали гетьмана.
На всіх обличчях помітна була радість, що він приїхав. В тих тривожних часах, повних усяких фантастичних і непровірених вісток, всякий почував себе безпечнішим під опікою гетьмана.
“Гетьман приїхав!” — залунало кругом, і всякий вибігав з хати, щоб на власні очі переконатися, чи правда це.
Але всіх дивувало, що ясновельможний не вітався зі своїм городом, як звичайно, не розговорював з виднішими людьми, не кинув жодного веселого, жартівливого слівця, що звичайно любив робити, а чим вельми підбивав собі всіх, лиш поспішно прийняв хліб-сіль, поцілував хрест, подякував короткими словами за привітання, сів у свою карету і покотив на Гончарівку.
Гетьманська карета не посувалася звільна, поважно, як звичайно, лиш, не зважаючи на болотисту дорогу, мчала, аж підскакувала, аж хиталася на два боки шкуратяна буда. Як до атаки, до вдару, летіли за нею на баских конях прибічні сердюки. Ворони зривалися з голих гілляк і з непривітним краканням втікали від шляху.
Гетьман сумно вдивлявся у світла, що били з вікон його улюбленого двора. Смуток розлуки охоплював його. Але зараз у його душі будився протест. “Не піддаватися жалеві. Витримати. Не пора на смуток”.
При під'їзді, на першому сході, стояли Чуйкевич і Мотря. Він — з ключами на підносі, вона — з хлібом-сіллю.
Гетьманові пригадалася Мотря з трояндами біля воріт двора в Ковалівці.
Два образи зустрілись на хвилину і ніби під землю сховалися. “Не пора на смуток”.
Привітався, Мотрю перед себе в покої пустив.
“Ви, як бачу, вечерю наготовили,— сказав, переходячи попри столову,— спасибі вам.— На хвилину спинився. Щось думав.— Знаєте,— почав, усміхаючися — дав би я, не знати що, щоб міг нині гарно з вами повечеряти і посидіти за розмовою ген поза північ”.
Зітхнув і, поспішаючи в дальші покої, додав: “Годі, годі”.
Глухо якось гомоніли по пустих кімнатах відгуки його легкої ходи. Курантові годинники дзвонили і, як ковалі, молотками виковували дев'яту годину. Лакеї відчиняли, і зачиняли за ними двері. Гетьман деколи ставав, підносив голову й дивився на образи. “Так, так”,— говорив до себе.
Доторкнувсь рукою до магоневого комоду, викладеного шільдкретом, перлівкою і сріблом. “Гарна”.
Статую на коминку долонею погладив.
Мотря мовчки дивилася на нього... Жаль.
В кабінеті було відчинене вікно. Вітер підносив занавіску, вона вигиналася й видувалася, як на кораблі вітрило. Ніби гетьманський двір збирався кудись відпливати.
Гетьман зупинився біля вікна і глянув у садок. Прощався з ним. З кожним кроком, з кожною думкою, що народилася тут.
“Так, воно так, Мотре Василівна,— сказав, обертаючись нараз і беручи її за руку.— Навіть з хатою розставатися важко”.
Мотря догадувалася про решту.
“Поїдемо!” — докінчив і хотів зачинити вікно. Але вітер повіяв з такою силою, що занавіска вихопилася з оксамитової петлі, котрою була прикріплена до стіни, і стала лопотіти й розвіватися, як хоругва.
Підскочив Чуйкевич, ухопив її, всунув назад у петлю і зачинив вікно.
“Буря зривається”,— сказав гетьман, сідаючи в фотель біля свого стола.
“Буря зривається”,— як відгомін повторила Мотря.
“На виднокрузі мигтить”,— завважив Чуйкевич.
Гетьман зірвався. “Хай буде буря—поїдемо... Мотре Василівна, поїдете з нами?”
Здивовано глянула на нього.
“Куди, ваша милосте?” — запитала.
“На другий бік, з котрого немає вороття...— Хвилину мовчав.— Що ж поїдемо, чи ні?”
Не зрозуміла гаразд. Але душею відчула, що довго дожидане прийшло, що слово сталося ділом, що дійсно надходить пора, коли треба кидати цей бік, сідати в човен і переїздити на другий, з котрого немає вороття.
“Не надумуйтеся довго, Мотре Василівна. Не маємо багато часу”.
“Аж так, милосте ваша?”
“Так, Мотре Василівна. Нині рішаюча ніч. Пора наглить. Мусимо все довести до ладу, а завтра вже нас тут не буде”.
“Не буде? — запитала, не довіряючи собі. Чекала того менту, як спасіння, прийшов і — вжахнулася. Зрозуміла важність його, почула велику відповідальність, яку доводиться приймати на себе.— Невже ж нині? — запитала несміло.— Зараз-таки, негайно?”
“Нині, Мотре, бо завтра може бути запізно. Завтра, коло полудня, приїде Меншиков

читати