Завантажити

чого доброго, своїх бити накажуть, поки самого на лаву не покладуть та в нагороду за вірну службу півкопи тобі не всиплють. А тоді: убирайсь! Тут уже не гетьманщина, а губернії царські!.. Наскучило”.
“Кажуть, цар гетьмана конче в свої руки дістати хоче”.
“Відомо... Хоче...”
Збиралися в гурток і говорили тихіше. “Цар обіцяє гетьмана комайдантом над усею кавалерією зробити”.
“А гетьман?”
“Не хоче. Кавалерія — то ще не армія. Краще йому останками свого війська заправляти, ніж .вести цілу кавалерію царську”.
“Авжеж...”
“Цар гетьмана заманює до себе. Кавалерійське командування це тільки принада, щоб до руки прийшов, а тоді його: цуп! ,а тусь мені!'... І — запала клямка”.
“Не пустимо гетьмана до царя”.
“Хай залишається з нами”.
“Як буде, так буде, постоїмо вкупі”.
“Або постоїмо, або поляжемо — але разом, як під Термопілами спартанці”.
У залу увійшов царський полковник Аннєнков, що в Батурині з московською залогою біля гетьмана стояв, ніби для більшої безпеки гетьмана, а на ділі, щоб за його рухами стежити.
Гетьман і за ним післав. Козацькі старшини не знали того, гадали, що Аннєнков, почувши про зібрання на Гончарівці, сам туди прибіг, і стали виявляти з того приводу своє невдоволення.
“І того чорт приніс”.
“Ще його бракувало”.
“Або ми, або він”.
“Забагато два гриби в борщ”.
Орлик заспокоював старшин: “Товариші! Гетьман полковника сам до себе покликав. Не визивайте його. Гетьман хоче позбутися небажаного свідка. І тому його з листом до Меншикова хоче послати. Лишіть!”
Заспокоївши, підійшов до Аннєнкова. Той стояв посередині зали, розкланюючись на всі боки й не знаючи, що з собою серед того чужого зібрання робити.
“Пане полковнику,— сказав Орлик,— будь ласка, гетьман вас у своїм кабінеті дожидає”.
Вийшли. Сотник Дмитро перехрестився: “Слава Богу, тепер ми самі свої”.
“Ще є один чужий між нами — німець”.
“Цей від своїх певніший”.
“Сумно”.
“Але правдиво, панове”.
 
* * *
Крізь відчинені двері до сіней видно було, як Аннєнков з гетьманського кабінету вийшов і як Орлик випровадив його на рундук. За хвилину гукнув візник: “Гей да, тройка” і на вулиці тоненьким голосом завищав дзвіночок. Аннєнков з листом від гетьмана до Меншикова поїхав.
Тоді в сінях почувся луск чобіт і бренькіт острог. Сердюки з шаблями наголо ставали біля дверей — на сторожі гетьманської особи.
Гетьман іде!
Хто сидів, піднявся з місця. В залі зробилося тихо. Всіх очі повернулися на двері, з котрих вийшов Іван Степанович. Скорим і бадьорим кроком пройшов залу, вітаючи всіх ураз і кожного зокрема. Біля нікого довше не спинявся, не розпитував про здоров'я його і родини, спішився.
“Панове товариство,— почав, стаючи біля стола.— Попросив я вас, не зважаючи на пізню годину і на бурю, бо маю важне діло до вас”.
На хвилину замовк, ніби надумувався, що далі казати. За той час хто оподалік стояв навшпиньках підходив ближче.
“Наближається важкий момент”.
Всі насторожили вуха.
“Може, здійсниться те, чого я собі здавна бажав, і чого, сподіюсь, хочете також і ви”.
Над залою мов ангел пролетів. Чути було, як скапували на долівку свічки.
“Може, нам Бог допоможе, що виборемо собі волю”.
“Дай-то Боже!” — залунало кругом.
“Боротьба не легка, не потребую вам казати. На те ви козаки. Кому ж добувати волю, як не вам”.
“Авжеж, нікому, як не нам”,— відповіли йому.
“Батурин — резиденція моя. Ворог недалеко стоїть. Боюсь, чи оставить він його в спокої”.
“Хай спробує. Поломить зуби”,— відповів Чечель.
“Батурин так легко не здамо”,— додав батуринський сотник Дмитро.
“Які в нас сили?—питався гетьман і став вичислювати на пальцях.— Маємо чотири сердюцькі полки: Чечелів, Покотилів, Денисів і Максимів, до того частина трьох городових полків: лубенського, миргородського і прилуцького. Завтра ще дещо з сіл і пригородків прибуде. З мешканців Батурина, сподіюсь, також дехто вхопить за мушкет. Як гадаєте, видержите облогу?”
“Город, ваша милосте,— відповів коротко Чечель,— не здамо. Це ми вам обіцяємо кріпко”.
“В добру волю не сумніваюся, але чи стане сил?”
“Облога довго тривати не може,— зауважив Кенігзен.— Король Карл над Десною стоїть. Москалі або підуть йому назустріч, або подадуться взад. Великої сили під Батурин не кинуть”.
“Як ваші гармати?” — повернувся до Кенігзена гетьман.
“Їх не багато і здебільшого старі. Але гармаші добрі”.
“А муніція?”
“На двадцять днів хватить, коли не стріляти даром”.
“Про двадцять днів і бесіди нема. До тижня сподіюсь поспіти на відбій — з його милостею королем. А харчі?”
Батуринські урядники стали обчислювати, скільки в магазинах збіжжя, скільки його приблизно в торговців і доставців, скільки можна завтра з близьких млинів

читати